Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.

– Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?

Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.

– Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?

– А ти не боїшся смерті?

Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:

– У тебе жахливі манери.

– Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.

– Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

– Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.

– У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.

– У «Біссон».

– Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».

– Я також, – сказала Ліліан.

Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

– Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.

– У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. У будь-якому разі вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.

Клерфе розсміявся.

– А під час війни всі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко все забуває.

– І ти теж усе забув? – запитала Ліліан.

– Намагався щосили. Але мені не зовсім вдалося.

– Може, я кохаю тебе саме тому?

– Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.

– Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?

– Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.

– Тоді чому я тебе кохаю?

– Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.

– Для кого?

– Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.

– Мене теж, – сказала Ліліан. – Мене також, Клерфе.

– У цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.

– Ти не настільки захоплений.

– Завтра я від’їжджаю.

– Куди? – запитала Ліліан, не повіривши йому.

– Далеко. Мушу їхати до Рима.

– А я – до Баленсіаґи. Купити сукні. Це ще далі, ніж Рим.

– Я дійсно від’їжджаю. Необхідно потурбуватися про новий контракт.

– Добре, – мовила Ліліан. – Отже, у мене буде час кинутися в авантюру з модними кравцями. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.

Клерфе подивився на неї.

– Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?

– А що таке свобода?

Клерфе посміхнувся.

– Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.

– Коли ти повернешся? – запитала Ліліан.

– За кілька днів.

– Ти маєш коханку в Римі?

– Авжеж.

– Так я й думала.

– Чому?

– Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.

– А тепер?

– Тепер, – сказала Ліліан, – я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.

Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортивного одягу, в неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.

Ліліан уважно обстежувала жінок, що сиділи біля неї. Вивчала їхнє вбрання і шукала в їхніх обличчях того самого очікування, яке було в ній. І не знаходила його. Бачила натомість підстаркуватих надутих папуг, які були понад міру напомаджені й очима, всіяними зморшками, без повік, дивилися на молодших жінок, а також – молодиць із крихкою елегантністю, яких скептичні погляди не виражали нічого, окрім незрозумілого зачарування тим, що вони просто живуть. Між ними сиділа гарненька зграйка американок, балакучих, щебетливих і геть наївних. Тільки де-не-де в збудженій порожнечі, наче лагідний вогник, що вже пригасає, але все ще спалахує серед темряви, майнуло обличчя не першої молодості, що має в собі якусь магічну силу, без паніки, зате з рідкісним чаром, інколи властивим старінню, який не іржа, а як патина на шляхетному посуді вивищує його красу.

Розпочався парад манекенниць. Ліліан чула міський галас, що зливався у какофонію сталі, бетону й машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала п’ять моделей.