Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ви тут мешкали? – запитала Ліліан. – Біля цього озера?

– Так. Майже рік. Після втечі з табору й потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на безділлі: сонце, ящірки на мурах… Я лікувався тим, що годинами дивився на небо й на озеро, прагнучи все забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!

Ліліан випила ковток легкого італійського вина.

– Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?

– Їжа дивовижно смачна. Ресторатор міг би стати шеф-кухарем у будь-якому великому готелі.

– Чому ж не став?

– Колись був. Але йому більше подобається рідне село.

– Я щаслива, Клерфе, – сказала Ліліан. – На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово означає.

– Я також не знаю.

– Ви ніколи не були щасливим?

– Часто. Але щоразу інакше.

– Коли найбільше?

– Коли був сам, – відказав Клерфе.

Ліліан засміялася.

– Куди ми підемо тепер? Чи є тут ще такі зачаровані ресторатори й готелярі?

– Багато. Уночі, коли місяць у повні, з озера виринає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.

Вони знову поїхали в Асконy. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони пішли вздовж площі й зійшли сходами до якогось підвалу. Внизу був маленький бар.

– Я не мушу вже нічого пити, – сказала Ліліан. – Я п’яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?

– У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок із неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики й прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на всіх радіостанціях починає фонити.

– Це вино чудесне. Що це таке?

– Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги в цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно в середньовіччі.

До готелю вони поверталися пішки. На стіні якогось дому висів розіп’ятий Христос. Навпроти був вхід до ресторану. Спаситель мовчки заглядав в освітлене приміщення, з якого лунали сміх і галас. Ліліан мала враження, що у зв’язку з цим треба було б щось сказати – але слів забракло.

Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі та в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.

– Ти не боїшся? – поцікавилася вона.

– Чого?

– Що я хвора?

– Я боюся, що під час перегонів зі швидкістю двісті кілометрів за годину в мене може тріснути передня опона.

Ліліан глибоко зітхнула й подумала: «Ми в схожій ситуації. Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє – до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.

– Є така історія, – сказав Клерфе. – У Парижі в добу гільйотини вели певну людину на екзекуцію. Стояла зима, і було далеко до місця страти. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей узяв її, покрутив, розглядаючи, і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден із нас не носить у собі якоїсь заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли мені було десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Їй пророкували ранню смерть. Але вона живе досі, а пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.

Він поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.

– Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць убиває його аромат. То теж слова моєї бабці.

Клерфе рушив до дверей.

– Клерфе, – покликала Ліліан. Він озирнувся. – Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.

Перед ними був Париж зі своїми передмістями – сірими, потворними, дощовими. Але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Завулки й вулиці вигулькували, наче картини Утрілло й Пісарро, сірість зблідла і стала майже сріблястою, раптом з’явилася ріка з мостами й буксирами, деревами та баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.