Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Встати, симулянт!

– Не так, не так, – забурмотів Візе, стримуючи Вебера.

– Мені потрібні цілі й неушкоджені.

Він схилився над 509 і обмацав його. За якусь мить 509 розплющив очі, але дивився не на Візе, а на Вебера. Візе випростався.

– Вам треба у шпиталь, мій дорогий. Ми про вас подбаємо.

– Я не поранений, – задихаючись, промовив 509 і натужно зіп’явся на ноги.

Візе усміхнувся.

– Мені як лікареві краще знати. – Він обернувся до Вебера. – Ось іще двоє. Отже, бракує одного. Когось молодшого. – Він вказав на Бухера, який стояв з іншого боку від 509. – Наприклад, ось цей.

– Марш, вийти зі строю!

Бухер встав поруч із 509 та іншими. У просвіті, який утворився між в’язнями, Вебер побачив чеського хлопчину Карела.

– Он іще півпорції, хочете його на добавку?

– Дякую, та мені потрібні лише дорослі. Цих достатньо. Сердечно дякую.

– Добре. Ви, шестеро, за п’ятнадцять хвилин зголосіться в канцелярії. Староста блоку! Записати номери! Помитися, смердючі свині!

Вони стояли, як блискавкою вражені. Мовчали, знали, що на них чекає. Лише Вася радісно всміхався. Через постійний голод він з’їхав з глузду і вірив Візе на слово. Троє новеньких втупилися в порожнечу; вони були настільки безвольні, що покірно виконали б будь-який наказ, навіть якби довелося кинутися на дріт під напругою. Агасфер лежав на землі і стогнав. Після того як Вебер і Візе пішли, Гандке потовк його кийком.

– Йозефе! – з боку жіночого табору долинув слабкий голос.

Бухер не ворухнувся. Берґер штовхнув його.

– Це Рут Голлянд.

Жіночий і Малий табори розділяли два ряди колючого дроту, струм тут не застосовували. Там було лише два бараки, їх звели під час війни, коли почалися масові арешти. До того жінок у таборі не було.

Два роки тому Бухер кілька тижнів працював там столяром. Тоді й зустрів Рут Голлянд. Час до часу їм вдавалося таємно бачитися і розмовляти, а потім Бухера перевели в іншу бригаду. Знову вони побачилися, лише коли він потрапив у Малий табір. Відтоді, ночами або в туман, вони перешіптувались.

Рут Голлянд стояла за колючим дротом. На вітрі довкола її тоненьких ніг лопотіла смугаста роба.

– Йозефе! – покликала вона ще раз.

Бухер підвів голову.

– Відступи від дроту! Вони тебе бачать!

– Я все чула. Не роби цього!

Вона хитала головою з коротким, цілком сивим волоссям.

– Залишся тут! Не йди! Йозефе, залишся!

Бухер безпомічно поглянув на 509.

– Ми повернемося, – відповів за нього 509.

– Він не повернеться. Я знаю. І ти також знаєш. – Вона притисла руки до дроту. – Ніколи ніхто не повертається.

– Рут, відійди. – Бухер озирнувся на вартові вежі. – Стояти так дуже небезпечно.

– Він не повернеться! Ви всі це знаєте!

509 не відповів, казати було нічого. Він наче весь занімів, емоцій більше не було, не відчував нічого ні до інших, ні до себе. Все скінчилося, він вже це знав, але ще не відчував. Відчував лише те, що нічого не відчуває.

– Він не повернеться, – повторила Рут Голлянд, – йому не можна йти.

Бухер втупився у землю, він був надто приголомшений, аби відповідати.

– Йому не можна йти, – казала Рут Голлянд. Це було наче літанія, монотонне, незворушне голосіння. Благання за межею напруги. – Хай йде хтось інший. Він молодий. Хай замість нього піде хтось інший.

Ніхто не відповідав, усі знали, що Бухер мусить іти. Гандке занотував номери. Та й хто б за нього пішов? Вони стояли й дивилися одне на одного. Ті, хто мав іти, і ті, хто залишався. Вдивлялися одне в одного. Легше було б витримати, якби Бухера і 509 вбило ударом блискавки. Нестерпно було ще й тому, що в цьому останньому погляді була брехня, мовчазне «Чому я? Чому саме я?» в очах одних і «Богові дякувати, не я! Не я!» – в інших.

Агасфер повільно підвівся з землі, якусь мить він заціпеніло дивився вперед, а тоді пригадав щось і зашепотів.

Берґер обернувся.

– Я винен, це через мене, – раптом застогнав старий, – я, моя борода, це через неї він сюди прийшов! Якби не вона, він би залишився там, ой-вей…

Двома руками він почав смикати себе за бороду, по обличчю котилися сльози, йому не вистачало сил, аби видерти волосся. Він сидів на землі і знесилено тягав себе за бороду.

– Іди в барак, – гостро промовив Берґер.

Агасфер пильно подивився на нього, а тоді впав обличчям на землю й заголосив.

– Ми мусимо йти, – сказав 509.

– Зуб де? – спитав Лєбенталь.

509 поліз до кишені і простягнув його Лєбенталеві.

– Тут.

Лєбенталь взяв коронку. Він тремтів.