Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Трупоноси є?

– Нема.

– Доведеться нам самим його завантажити, поклич Вестгофа і Майєра.

– Взуття, – збуджено прошепотів Лєбенталь, – прокляття, ми забули черевики, а вони ж іще цілком добрі, вони нам іще придадуться!

– Точно. Але він мусить бути взутий. У нас є щось?

– У бараці є порвана пара Бухсбаума, я принесу.

– Встаньте колом, – сказав 509, – пильнуйте, аби мене не було видно.

Він клякнув поруч із Ломанном, інші затулили його від вантажівки, яка стояла поруч із 17-м бараком, і від вартових на найближчих вежах. Мешти були завеликі і знялися легко, від Ломаннових ніг лишилися самі кісточки.

– Де інша пара? Скоріше, Лео!

– Ось, на.

Лєбенталь вийшов із барака з подертими черевиками за пазухою. Він став поміж інших так, що зміг впустити черевики просто 509 під ноги. А 509 віддав йому Ломаннове взуття. Лєбенталь запхав їх під куртку, затис під пахвами і так попрямував назад у барак. 509 натяг Ломаннові подерті черевики Бухсбаума і, похитуючись, випростався. Вантажівка стояла тепер перед 18-м бараком.

– Хто за кермом?

– Сам капо. Штрошнайдер.

Лєбенталь повернувся.

– Як ми могли таке забути! – мовив він до 509. – Там іще добрі підошви.

– Продамо?

– Обміняємо.

– Добре.

Машина наближалася. Ломанн лежав на сонці. Його рот трохи перекосився і привідкрився, а одне око блискало, мов жовтий роговий ґудзик. Усі мовчали і дивилися на нього – а він був невимовно далеко.

Трупи із секції В і С уже повантажили.

– Рухайтеся! – закричав Штрошнайдер. – Чекаєте на проповідь? Кидайте тих смердюхів сюди.

– Ходіть, – сказав Берґер.

Цього ранку в секції D було лише чотири трупи. Для перших трьох місце знайшлося, а куди покласти Ломанна, ветерани не уявляли. Кузов був заповнений тілами, вони лежали купою одне на одному. Більшість задубілі.

– Наверх його! – командував Штрошнайдер. – Я ще маю вас вчити? Хай хтось залізе в кузов, свині ліниві! Ваша єдина робота – дохнути і вантажити!

Із землі запхати Ломанна в кузов вони не змогли.

– Бухере, Вестгофе, ходіть! – покликав 509.

Вони поклали труп на землю. Лєбенталь, 509, Агасфер і Берґер допомагали Бухерові й Вестгофові видряпатись на машину. Бухер уже майже був там, але послизнувся і мало не впав. Він намагався втриматись, вхопився за якесь іще не задубіле тіло і разом із ним звалився з машини вниз. Страхітливо смиренне падіння, наче на землю ковзнув просто мішок з кістками.

– Прокляття! – закричав Штрошнайдер. – Що за паскудство?

– Бухере, швидше! Лізь знову! – шепотів Берґер.

Важко дихаючи, вони знову намагалися випхати Бухера на машину. Цього разу йому вдалося втриматися.

– Спершу інше, – сказав 509, – воно ще м’яке, легше пропхати вперед.

Це було тіло якоїсь жінки. Вона була важча, ніж більшість трупів у таборі. В неї ще були губи. Вона померла не з голоду. Мала груди, а не мішки шкіри, і не була з жіночого відділу, який межував з Малим табором, інакше була б значно вихудліша. Мабуть, вона була з табору для євреїв з південноамериканськими в’їзними документами, там іще сиділи сім’ями.

Штрошнайдер виліз із кабіни і побачив жінку.

– Вирішили розважитись, козли смердючі? – зареготав, жарт видався йому дуже вдалим. Як капо команди трупоносів, він не мусив їздити сам, але це була нагода посидіти за кермом. Раніше він був водієм і завжди, коли була змога, їздив на всьому і всюди. Водіння піднімало йому настрій.

Урешті вісьмом в’язням таки вдалося випхати тіло на кузов. Вони тремтіли від виснаження. Коли запихали Ломанна, Штрошнайдер плювався в них жувальним тютюном. Порівняно з жінкою Ломанн був мов пір’їнка.

– Зачепіть його за щось, – шепотів Берґер Бухерові й Вестгофові. – Зачепіть його руку за якусь іншу.

Їм вдалося просунути руку Ломанна крізь бортові дошки, рука звисала назовні, а тіло міцно трималося під пахвою за поперечини.

– Готово, – сказав Бухер і ковзнув вниз.

– Готово, ви, сарана проклята?

Штрошнайдер зареготав. Десять метушливих скелетів видалися йому схожими на величезних комах, які тягнуть задубілу одинадцяту.

– Сарана, – повторив він і подивився на ветеранів.

Ніхто не сміявся. Вони хекали і дивилися на вантажівку, з якої стирчали ноги трупів. Багато ніг. Серед них у брудних білих черевиках були й дитячі.

– Ну, тифозники, – сказав Штрошнайдер, поки ліз на своє сидіння, – хто наступний?

Ніхто не відповів. Настрій Штрошнайдера зіпсувався.

– Лайно! – вигукнув він. – Недоробки, ні на що не здатні!