Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Візе похитав головою.

– Не бачу різниці, це те саме, – роздратовано сказав він, – я і раніше використовував людей для експериментів.

– Я про це нічого не знаю. – Нойбауер відкинувся в кріслі. – Я знаю лише те, що написано в документах. І, гадаю, краще, аби так усе і залишилося. Ви ж не зацікавлені привертати увагу влади до цього непорозуміння?

Візе мовчав, він збагнув, що загнав себе в кут.

– А якби я попросив людей для легких робіт, я б їх отримав? – урешті спитав він.

– Безперечно. Для цього й існує наш відділ праці.

– Добре, тоді прошу виділити мені шість осіб для легких робіт.

– Але ж, пане штаб-лікарю! – докірливо мовив Нойбауер, насолоджуючись тріумфом. – Мушу зізнатися, я не розумію причин такої блискавичної зміни ваших бажань. Спершу ви просите якомога виснаженіших людей, а тоді таких, що годяться для легкої роботи. Це протилежні, непоєднувані речі! Наші найвиснаженіші в’язні навіть шкарпетки церувати не спроможні, повірте мені. В нас тут не курорт, а табір перевиховання і праці з прусськими порядками.

Візе сковтнув, зірвався на ноги і вхопив свою шапку. Підвівся і Нойбауер. Він був задоволений, що зміг роздратувати Візе, але наживати собі ворога не планував. Колишній ґауляйтер одного дня міг знову опинитися на своєму місці, тому він промовив:

– Пане докторе, я маю іншу пропозицію.

Візе обернувся. Він був блідий як смерть, на сполотнілому обличчі веснянки здавалися ще яскравішими.

– А саме?

– Якщо вам так потрібні люди, ви можете спитати, чи будуть добровольці. Так ми оминемо формальності. Якщо хтось із в’язнів хоче прислужитися науці, ми не заперечуємо. Це не зовсім офіційний шлях, але я все владнаю, особливо якщо йтиметься про тих дармоїдів з Малого табору. Вони підпишуть папери – і справу полагоджено.

Візе відповів не одразу.

– У такому разі вам навіть не доведеться платити за роботу, – привітно додав Нойбауер, – офіційно люди залишаться в таборі, бачите, я роблю все, що в моїх силах.

– Не розумію, чого ви раптом усе ускладнюєте, я служу батьківщині, – недовірливо промовив Візе.

– Ми всі служимо. І я не ускладнюю, лише дотримуюся правил. Бюрократія, знаєте. Мабуть, такому генієві науки, як ви, це здається непотрібним, але для нас тут порядок і правила – це частина життя.

– Отже, я таки можу взяти шість добровольців?

– Шість і навіть більше, якщо вам потрібно. У Малий табір вас проведе штурмфюрер Вебер, дуже здібний чоловік.

– Добре, дякую.

– Прошу ласкаво, радий допомогти.

Візе вийшов, а Нойбауер взявся телефоном інструктувати Вебера:

– Хай добре попітніє! Жодних наказів! Лише добровольці. Може вмовляти, поки не лусне, якщо ніхто не схоче, ми нічим не можемо допомогти. – Нойбауер посміхнувся і поклав слухавку.

Настрій у нього поліпшився, приємно вказати черговому чванькові, що й він, Нойбауер, дещо вирішує. Особливо вдалою була ідея з добровольцями, знайти охочих Візе буде дуже непросто. Майже всі в’язні добре знали, про що йдеться. Навіть табірному лікареві здорових людей для своїх експериментів доводилося виловлювати на вулицях. Нойбауер усміхнувся і постановив довідатися потім, чим закінчилася справа.

– Рану видно? – спитав Лєбенталь.

– Майже ні, – відповів Берґер, – СС точно не побачать, це передостанній жувальний зуб, а щелепа заціпеніла.

Тіло Ломанна поклали перед бараком, ранкова перекличка закінчилася. Вони чекали на труповозку. Агасфер стояв поруч із 509 і ворушив губами.

– Старий, цьому кадіш можеш не читати, – пояснив 509, – він був протестантом.

Агасфер підвів очі.

– Це йому не зашкодить, – промовив і продовжив бурмотіти.

З’явився Бухер, за ним ішов Карел, хлопчина з Чехословаччини. Його ноги були тоненькі, як патички, а маленьке, мов кулак, обличчя не пасувало до великого черепа. Він похитувався.

– Кареле, вертайся, тут надто зимно для тебе, – сказав 509.

Хлопчина похитав головою і підійшов ближче. 509 знав, чому він хоче залишитися. Ломанн часом ділився з ним хлібом. А це були Ломаннові похорони: дорога до цвинтаря, вінки і квіти з гірким запахом, молитви й плачі; все, що вони могли для нього зробити, – стояти поруч із сухими очима і дивитися на тіло, яке лежало під ранішнім сонцем.

– Он їде машина, – сказав Берґер.

Спершу в морг трупи носили просто на ношах, коли тіл побільшало, додався віз із конем, а коли кінь здох, з’явилася старезна вантажівка з відкритим кузовом і високими бортами, така, на яких перевозять забиту худобу. Вона об’їжджала всі бараки і збирала трупи.