Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

О ніч без об'єктів. О глухе вікно надвір, о ретельно замкнені двері, давнє спорядження, яке перейняли й вірять йому, хоча до кінця не розуміють. О тиша на сходах, тиша сусідніх кімнат, тиша вгорі під стелею. О мати: ти єдина колись усувала тишу, колись у дитинстві. Ти вбирала її в себе й казала: не лякайся, це я. Ти мала сміливість бути серед ночі тишею для того, хто боявся, хто був розбитий страхом. Ти запалюєш свічку, і ось ти вже шум. Ти тримаєш її перед собою і кажеш: «Це я, не бійся». Ти ставиш свічку, повільно, і вже немає жодного сумніву: це ти, ти світло навколо звичних, щирих речей, що лежать тут без задніх думок, добрі, прості, однозначні. А коли десь зашарудить щось у стіні або зарипить підлога, ти тільки смієшся, смієшся, прозора серед яскравого світла, в занепокоєне обличчя, що придивляється до тебе, наче ти поєднана спільною таємницею з кожним майже нечутним звуком, змовилася з ним. Чи в пануванні над землею чиясь сила може дорівнятися до твоєї? Дивись, королі лежать і заціпеніли, і жоден оповідач не здатний розважити їх. Хоча вони й горнуться до блаженних грудей коханих, їх наповнює страх і спонукає безрадісно здригатися. А ти підходиш і тримаєш страхіття позаду, ти затулила його, але не як завіса, яку воно там чи там може підняти. Ні, ти немов перегнала його, побігши на поклик спраглого допомоги. Немов далеко випередила все, що може трапитись, і маєш за плечима тільки свій поспіх, свій вічний шлях, політ своєї любові.

Mouleur [59], повз якого я ходжу щодня, повісив коло своїх дверей дві маски. Обличчя молодої утопленої, з якого він зняв відбиток у морзі, бо воно було гарне й сміялося, сміялося так оманливо, наче вже знало. А нижче – своє, обізнане обличчя. Тверді вузли міцно зосереджених почуттів. Нещадне згущення музики, що дедалі більше прагне випаруватися. Обличчя людини, якій Господь закрив слух, щоб вона не чула ніяких звуків, крім власних. Щоб її не ввели в оману каламуть і безсилля шерехів, бо саме в ньому криються їхня виразність і тривкість; щоб світ, беззвучний, доносив йому тільки нечутні враження; неготовий, напружений, застиглий у чеканні світ, чекаючи довершеності звуків.

Довершувач світу: як те, що дощем спадає на землю й на води, недбало і випадково, потім невидимо й радісно, скорившись закону, знову підноситься з усього, здіймається вгору, ширяє й утворює небо: отак і завдяки тобі підносяться вгору наші опади та огортають світ музикою.

Твоя музика – нехай вона огортає світ, а не тільки нас. Нехай тобі виготовлять фортепіано у Фіваїді і нехай янгол приведе тебе до самотнього інструмента через хребти пустельних гір, де спочивають царі, гетери і відлюдники. І нехай одразу втече у високості, переляканий, що ти ось почнеш.

І нехай ти тоді полинеш, нечуваний, струменистий, і повернеш світові те, що тільки він здатний витримати. Щоб забобонні бедуїни втекли в далечінь, а купці припали до краю твоєї музики, немов ти – сама буря. Щоб поодинокі леви обходили тебе вночі якнайдалі, злякавшись себе самих, відчувши загрозу своєї розворушеної крові.

Адже хто вбереже тебе від вух, сповнених пожадання? Хто прожене з музичних залів продажних людців із безплідним слухом, що блудять, але не здатні до зачаття? Там ллється сім'я, а вони його приймають, мов шльондри, й бавляться ним, падає воно поміж них, наче сім'я Онана, поки вони вилежуються у своїй марній насолоді.

Але, Господи, де є незайманий з уважними вухами, щоб слухати твої звуки? Він помер би від блаженства або вмістив нескінченне, а його запліднений мозок репнув би, породивши світ інший.

Я зважив на геть усе. Я знаю, тут потрібна сміливість. Але, припустімо на мить, ніби хтось матиме courage de luxe [60]піти за ними назирці й дізнатися раз і назавжди (хто міг би забути чи переплутати таке), куди вони згодом заповзають, що вони роблять протягом більшої частини дня, що лишилася, і чи сплять вони вночі. Надто треба з'ясувати оце: чи сплять вони. Але сміливість – це ще не все. Адже вони приходять і йдуть не так, як решта людей, стежити за якими було б завиграшки. Ось вони є, а ось їх немає, їх наче ставлять і забирають, мов олов'яних солдатиків. Вони туляться трохи поодаль звідси, та аж ніяк не ховаються. Кущі відступають, шлях трохи закручується навколо галявини: там і стоять вони серед прозорих просторів, немов під скляним ковпаком. Оці непоказні чолов'яги з маленькими і, хоч як подивись, скромними постатями можуть видаватися людьми, що гуляють і занурились у роздуми. Але ти помиляєшся. Поглянь на ліву руку, як вона намацує щось у навскіс прорізаній кишені старого пальта; як знаходить і витягає, незграбно й демонстративно піднімає в повітря маленький предмет. Не минає навіть хвилини, ось уже є дві-три пташки – горобці, що цікаво підстрибують ближче. А якщо людям удається відповідати дуже точному уявленню горобців про нерухомість, ті не мають ніякої причини не підступити ще ближче. Зрештою піднімається перший горобець і якусь мить нервово тріпоче крильцями в заглибині долоні, що (хтозна) млявими, зреченими пальцями пропонує черствий шматочок солодкого хлібця. І що більше людей збереться навколо нього, звичайно, не підступаючи досить близько, то менше він має спільного з ними. Він стоїть, мов свічник, де догоряє свічка і світить рештками ґноту, свічник від цього вже теплий, стоїть, не ворушиться. Численні дрібні дурні пташки анітрохи не здатні судити, як він манить, як приваблює їх до себе. Якби не було глядачів, а йому дали змогу стояти отак досить довго, я певен, що коли-небудь прилетів би навіть янгол, подолав би себе і їв би черстві солодкі шматочки з немічної долоні.