Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Не пам'ятаю, як я виплутався з тих подвір'їв лікарні. Був вечір, і я блукав у незнайомій місцевості, плентався в одному напрямку бульварами вздовж нескінченних мурів, а що їм не було кінця, я повернув у протилежний бік і вийшов на якийсь майдан, з нього пішов якоюсь вулицею, а далі тяглися інші вулиці, на яких я ніколи не був. Часом із гучним гуркотом мене минали чи засліплювали трамваї. Але на їхніх табличках стояли не відомі мені назви. Я вже не знав, у якому я місті, чи я маю житло десь тут і що мені робити, аби більше не тинятися вулицями.

А тепер ще й хвороба, яка щоразу так дивно уражала мене. Я певен, її недооцінювали. Так само як переоцінювали вагу інших хвороб. Ця хвороба не має певних властивостей, вона набуває властивостей людини, на яку нападає. З упевненістю сновиди вона витягає з кожної людини найбільшу для неї небезпеку, що, здавалося, вже минула, і знов ставить перед нею, робить її близькою і неминучою. Чоловіки, що колись у шкільні роки відчували спокусу віддатися безпорадному порокові, з яким знайомі бідолашні тверді хлопчачі руки, знов опинялися під його владою, або ж до них знов чіплялася хвороба, подолана ще в дитинстві; або знов поверталася втрачена звичка, певне вагання при повороті голови, властиве їм колись у давнину. Водночас із тим, що поверталося, здіймався цілий вир безумних спогадів, пов'язаних із ним, наче мокра водорість із затонулим предметом. Життя, про яке людина ніколи б не дізналася, виринало нагору і змішувалося з тим, що сталося справді, а водночас і випихало начебто вже відому минувшину: адже тим глибинним витокам була притаманна нова, ще не спожита сила, а те, що було завжди, втомилося від надто частих пригадувань.

Я лежу в своєму ліжку на шостому поверсі, й мій нічим не перерваний день – немов циферблат без стрілок. Мов річ, давно вже загублена, а потім побачена якось уранці на своєму місці, прикрашена й ціла, майже новіша, ніж коли загубили, ніби хтось піклувався про неї, – отак і в мене на ковдрі лежить утрачене з дитинства і мов новісіньке. Всі втрачені страхи повернулися.

Страх, що коротке шерстяне волоконце, яке стирчить на краю ковдри, насправді тверде, тверде і гостре, наче сталевий цвях; страх, що малий ґудзик моєї нічної сорочки більший за мою голову, великий і важкий; страх, що крихта хліба, яка щойно впала з мого ліжка, скляна і розіб'ється на підлозі, й гнітюча тривога, що отак, власне, розіб'ється все, все і назавжди; страх, що смугастий край розірваного листа – щось заборонене, чого ніхто не повинен бачити, щось несказанно дороге, і тому ніяке місце в кімнаті не є досить безпечним для нього; страх, що, заснувши, я проковтну шматок вугілля, що лежить перед грубкою; страх, що якесь число в моїй голові почне рости, аж поки для нього вже не буде простору в мені; страх, що я лежу на граніті, на сірому граніті; страх, що я закричу і до моїх дверей позбігаються люди і зрештою відчинять їх; страх, що я викажу себе й розповім про все, чого боюся, і страх, що я нічого не зможу сказати, бо тут годі дошукатися слів, – а також інші страхи… страхи.

Я благав, щоб повернулося дитинство, ось воно тут, і відчуваю, що воно й досі важке, як і тоді, і що, старіючи, ти нічого не здобуваєш.

Учора лихоманка трохи попустила мене, а сьогодні почався день, немов весна, немов весна в образах. Я спробую вийти й піти до Національної бібліотеки, до свого поета, якого я так довго не читав, а потім, можливо, повільно прогуляюся садками. Можливо, вітер віє над великим ставом, де є справжня вода, і прийдуть діти та пускатимуть кораблі з червоними вітрилами і спостерігатимуть їх.

Сьогодні я й не сподівався, що вийду так сміливо, наче це найприродніша і найпростіша річ. І все-таки, знову з'явилося щось нечуване, схопило мене, мов папір, зіжмакало й віджбурнуло.

Бульвар Сен-Мішель був безлюдний і широкий, і по його легенькому схилу йшлося дуже легко. Вгорі зі скляним дзенькотом відчинили вікно, і відблиск шибки майнув через вулицю білим птахом. Повз мене проїхала карета з яскраво-червоними колесами, а далі внизу хтось ніс щось світло-зелене. Коні в лискучій упряжі мчали политою й потемнілою чистою бруківкою. Вітер був збуджений, свіжий, лагідний, і піднялося все: запахи, вигуки, дзвони.

Я проминав кав'ярню, де ввечері виступали фальшиві червоні цигани. З відчинених вікон виповзало з нечистим сумлінням застояне за ніч повітря. В кав'ярні вже сновигали гладко зачесані офіціанти, прибирали перед дверима. Один нахилився і кидав, жменя за жменею, жовтуватий пісок під столи. Його штовхнув один з перехожих і показав рукою вниз по вулиці. Офіціант, із геть червоним обличчям, якусь мить пильно придивлявся, потім на його безбородих щоках розійшлася, немов розсипавшись, усмішка. Він махнув іншим офіціантам і кілька разів швидко крутнув усміхненим обличчям праворуч і ліворуч, щоб скликати всіх і самому нічого не пропустити. Тепер усі стояли й дивилися вниз: