Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Думаю, він узяв їх, і що я міг удіяти, коли згодом вони скінчилися?

На площі Сен-Мішель було багато екіпажів і людей, що кудись квапились, ми часто опинялися між двома екіпажами, і тоді він тамував віддих і трохи сповільнював ходу, немов для відпочинку, тільки ледь підстрибував і ледь кивав головою. Можливо, то були хитрощі, якими він прагнув подолати хворобу, що озивалася в ньому. Воля була пробита в двох місцях, і ця поразка лишила в одержимих м'язах тихе, вабливе подразнення і нестримний двотактний порив. Але ціпок і далі був на своєму місці, а руки видавалися лихими і гнівними; отак ми ступили на міст, і все тривало далі. Тривало. Але тепер у його ході з'явилося щось непевне, він то пробігав два кроки, то зупинявся. Зупинився. Ліва рука повільно відірвалася від ціпка й так повільно піднялася вгору, що я бачив, як вона тремтить у повітрі; він зсунув капелюха на потилицю й витер собі чоло. Повернув трохи голову, ковзнув очима над небесами, будинками й водою, не помічаючи їх, а потім піддався. Відкинув ціпка, випростав руки, наче намірявся злетіти, з нього немов вишила якась стихійна сила й зігнула його вперед, шарпнула назад, спонукала його кивати й нахилятися, потім змусила нестямно витанцьовувати поміж юрби. Адже до чоловіка позбігалися люди, і я вже не бачив його.

Якщо я й мав якийсь сенс іти ще куди-небудь, тепер я спорожнів. Мов голий аркуш паперу, я тягнувся вздовж будинків, повертаючись по бульварах.

Я [56]спробую написати тобі, хоча, власне, після нашого необхідного прощання нема про що говорити. І все-таки я спробую, думаю, я мушу так чинити, бо я бачив святу в Пантеоні, самотню, святу жінку, а також покрівлю, двері, а всередині лампаду зі скромним кружальцем світла, а далі – заснуле місто, річку, вдалині – сяйливий місяць. Свята чатувала над сонним містом. Я плакав. Я плакав, бо все знову було таким несподіваним. Я плакав, бо не знав, як я можу собі зарадити.

Я був у Парижі, і почувши про це, люди радіють, більшість заздрить мені. Вони мають слушність. Це велике місто, велике й повне дивовижних спокус. Щодо мене, мушу признатися, що в певному розумінні я став їхньою жертвою. Думаю, по-іншому тут годі сказати. Я став жертвою тих спокус, і наслідком стали певні зміни, якщо не мого характеру, то мого світогляду, принаймні мого життя. Під їхнім впливом у мені сформувалося цілком інше розуміння нових речей, з'явилася певна відмінність, що відрізняє мене від людей більше, ніж усе дотеперішнє. Змінений світ. Нове життя, повне нових значень. Нині мені трохи важко, бо ж усе геть нове. Я початківець у своєму власному становищі.

А чи можна було б коли-небудь побачити море?

Так, але тільки подумай: я уявляв собі, ніби ти можеш прийти. Може, ти сказала б мені, чи є лікар? Я забув дізнатися про це. А втім, тепер це непотрібне.

Ти пригадуєш неймовірний вірш Бодлера «Une Charogne» [57]? Здається, я тільки тепер розумію його. Як не брати до уваги останньої строфи, Бодлер мав слушність. Що він мав учинити, коли з ним сталося таке? То було його завдання: побачити в тому страхітті, начебто тільки огидному, сутнє, що править за основу всього сутнього. Ми не маємо змоги ні обирати, ні відкидати. Невже ти вважаєш за випадковість, що Флобер написав свого «Saint-Julien-l'Hospitalier» [58]? Мені здається, ніби це вирішальне: чи змусить себе людина лягти до прокаженого й зігріти його теплом свого серця, сповненого любові, – таке може скінчитися тільки добром.

Тільки не думай, ніби я тут страждаю від розчарувань, навпаки. Інколи мене дивує, який я готовий зректися всього сподіваного задля реального, навіть коли воно лихе.

Господи, якби я щось міг переповісти тобі! Але чи існувало б воно тоді, чи існувало б воно? Ні, воно існує тільки коштом самотності.

Жахливе існує в кожній складовій частині повітря. Ти вдихаєш його разом із прозорістю, але воно осідає в тобі, твердне, набуває гострих геометричних форм між органами, бо все, що трапляється як мука і страх на ешафотах, у катівнях, божевільнях та операційних залах, під арками мостів на початку зими, – це все складається з упертої невблаганності, все утверджує себе й чіпляється, ревниве до всього сутнього, за свою страхітливу реальність. Чимало цього люди б хотіли забути, сон лагідно все стирає над тими борознами в мозку, але вдираються сновиддя й тягнуть за собою картини. Люди прокидаються, важко сапають, запалюють свічку, що сяє в пітьмі, й п'ють, мов підсолоджену воду, напівтьмяне заспокоєння. Ох, але ж на якій гострій грані тримається ця безпека! Досить найменшої зміни, і погляд знову підноситься понад знайомим та приязним, і недавно такий заспокійливий обрис виразно постає як межа страху. Отже, стережися світла, що робить простір порожнішим, не озирайся, щоб часом позаду не постала тінь, мов твій господар. Можливо, краще, щоб ти й далі лишався в пітьмі, а твоє невідмежоване серце спробувало бути важким серцем усього, що годі розрізнити. Тепер ти увесь зосередився в собі, бачиш, як тебе обмежують руки, й інколи невпевнено обмацуєш ними обличчя. Ну, а в тобі майже немає простору, і тебе майже заспокоює, що в цій твоїй внутрішній тісняві щось дуже велике не вміститься і що навіть нечуване буде змушене скоротитись і зменшитися, пристосувавшись до обставин. А зовні, зовні навіть годі передбачити, тож якщо воно збільшується зовні, то наповнює і тебе, але не судини, почасти підвладні тобі, і не флегму твоїх байдужих органів: його всотують капіляри, і воно, немов по трубах, тягнеться вгору в найвищі розгалуження твого без міри галузистого буття. Там воно підноситься, там воно долає тебе, здіймається вище за твій віддих, за який ти чіплявся, як за свій останній притулок. Ох, і куди ж потім, куди? Твоє серце виганяє тебе з твого тіла, женеться за тобою, і ти стоїш майже зовні від себе і вже не можеш повернутися. Мов розчавлений жук, – отак і ти стікаєш собою, і твій зовнішній панцер і пристосування втрачають сенс.