Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Бо інакше хто б зрозумів, чому ти, упертюх, як і завжди, не хотів наприкінці відійти від вікна. Ти хотів бачити перехожих, бо тобі спало на гадку, чи не можна було б коли-небудь використати і їх, якщо таки наважитись знову взятися до роботи.

І тоді я вперше подумав, що про одну жінку нічого не можуть сказати; я помітив, як її бережуть, розповідаючи про неї, як називають інших та описують їх, а ще околиці, місцевості, предмети аж до певного місця, де все припиняється, м'яко і немов обережно ткнувшись у легенький контур, який обмежує і який ніколи не підводять густішою барвою. «Якою вона була?» – запитую я тоді. «Білявою, десь такою, як ти», – відповідають вони й перераховують усе, що знали на додачу, але знову-таки дуже неточно, і я вже нічого не здатний уявити собі. Власне, бачити я міг тільки тоді, коли мати розповідала мені оповідку, якої я завжди вимагав… При цьому щоразу, доходячи до сцени з собакою, вона заплющувала очі і якось наполегливо хапалася руками за обличчя, – цілком замкнене, але наскрізь прозоре, – прикладала до скронь холодні долоні.

– Мальте, я бачила це, – присягала вона, – я бачила.

Я почув це від неї вже на останньому році її життя.

Тоді, коли вона вже нікого не хотіла бачити і завжди, навіть під час поїздок, тримала коло себе невеличке густе срібне ситечко, крізь яке цідила всі напої. Твердого харчу вона вже не приймала, і, скажімо, печиво або хліб, коли була на самоті, розкришувала і їла крихту за крихтою, як-от їдять діти. Тоді її цілковито опанував страх перед шпильками. Іншим вона лише казала, щоб виправдатися: «Я вже не терплю ніякого харчу, але нехай це не заважає вам, як на мене, я тут особлива». Вона несподівано могла повернутися до мене (адже я вже трохи підріс) і з силуваним сміхом казала: «Мальте, як багато тих шпильок і як їх тикають усюди, а якщо подумати, як легко вони випадають…». Вона силувалася вимовити ті слова жартівливо, але трусилася зі страху на думку про всі ті погано закріплені шпильки, які щомиті можуть кудись упасти.

Та коли мати розповідала про Інґеборґ, з нею нічого не могло статися, тоді вона не берегла себе, тоді вона сміялася, згадуючи про сміх Інґеборґ, тоді я мав бачити, якою гарною була колись Інґеборґ. «Інґеборґ нам усім давала радість, – розповідала вона, – твоєму батькові, Мальте, теж, він справді радів. Але тоді, коли стало відомо, що вона помре, хоч і здавалася лише трохи хворою, а ми всі ходили навколо й приховували цей факт, одного разу вона сіла в ліжку й сказала сама собі, мов людина, яка хоче почути, як звучать її слова: «Ви не повинні отак прикидатися, всі ми знаємо це, і я можу заспокоїти вас: добре й так, як є, я вже не можу». Уяви собі, вона сказала: «Я вже не можу», – і це вона, що нам усім давала радість. Чи ти коли-небудь зрозумієш це, коли виростеш, Мальте? Подумай про це згодом, можливо, ти згадаєш ці слова. Було б добре, якби хто-не-будь розумів такі речі».

«Такими речами» мати переймалася, коли була на самоті, а ці останні роки вона завжди була сама.

– Мальте, я такого ніколи не збагну, – казала вона інколи зі своїм на диво відважним сміхом, що мов хотів лишитися непоміченим і цілком виконував свою роль, бо вуста всміхалися. – Але ніхто не мав бажання з'ясовувати; якби я була чоловіком, атож, якби я була чоловіком, я б тоді подумала про це, і то як слід, по порядку, й від самого початку. Адже має бути початок, і якби його зрозуміти, це було б не абищо. Ох, Мальте, отак ми йдемо до смерті, і мені спало на гадку, що всі такі розвіяні та заклопотані, що й уваги не звертають на те, що ми йдемо до смерті. Наче зірка з неба впаде, і ніхто її не шукатиме, ніхто нічого не побажає собі. Мальте, ніколи не забувай побажати собі чого-небудь. Не слід зрікатися бажань. Думаю, вони не справджуються, але є бажання, які зберігаються довго, все життя, тож і дочекатися, що вони коли-небудь справдяться, годі.

Матап звеліла поставити у своїй кімнаті невеличкий секретер Інґеборґ, і я часто заставав її перед ним, бо мав дозвіл заходити до неї коли завгодно. Килим цілком заглушав мої кроки, але вона відчувала мене і простягала мені котрусь руку через протилежне плече. Рука нічого не важила, і я цілував її, мов розп'яття зі слонової кістки, яке простягали мені щовечора перед сном. Біля низенького секретера з відкритою стільничкою мати сиділа, немов перед фортепіано.

– Тут так багато сонця, – казала вона, і справді, середина аж світилася від старого жовтого лаку з намальованими зверху квітами, щоразу червоною і синьою. А де збиралися аж три квітки, посередині була фіалкова, що поділяла пару. Барви квітів і зелень дрібного вертикального рослинного візерунка виразно темніли на осяйному тлі основи, що, власне, й не була світлою. Таке поєднання породжувало напрочуд приглушену гармонію тонів, які перебували у внутрішніх протилежних відносинах, але не виражали їх.