Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Це, звичайно, фантазія, коли я тепер стверджую, мовляв, ще тоді відчув, що в моє життя, безпосередньо в моє, щось увійшло, і я тепер сам, завжди й неодмінно, ходитиму з ним. Я бачу, як я лягаю у своє дитяче ліжечко, не сплю і, мов у тумані, передбачаю, що таким має бути й життя: сповненим окремих, особливих речей, призначених тільки одному, речей, які годі висловити. Безперечно, в мені мало-помалу зародилася сумна і важка гордість. Я уявляв собі, як я житиму далі, мовчазний і сповнений внутрішньої напруги. Я відчув палку прихильність до дорослих; я захоплювався ними й вирішив розповісти їм про своє захоплення. Я намірився розповісти про все mademoiselle при першій-ліпшій нагоді.

Але потім трапилася одна з тих хвороб, які мали довести мені, що то було не перше моє власне переживання. В мені шаленіла лихоманка й діставала зісподу враження, картини і факти, про які я не знав; я лежав, заполонений собою, і чекав на мить, коли мені накажуть знову вкласти це все всередину, і то послідовно, за порядком. Я вже й почав, але воно проростало мені з-під рук, здиблювалось, його було забагато. Потім мене опанувала лють, і я скинув усе на одну купу десь усередині й придушив, але не зміг закрити його в собі. І тоді я, наполовину відкритий, закричав, кричав, не вгаваючи. А коли почав визирати з себе, дорослі вже давно стояли навколо ліжка й тримали мене за руки, горіла свічка, позаду ворушилися великі тіні. Батько звелів розповісти, що сталося. То був дружній, придушений наказ, але все-таки наказ. Але я й далі мовчав, і батькові уривався терпець.

Матап ніколи не приходила вночі, – та ні, одного разу таки прийшла. Я ненастанно кричав, і до мене позбігалися mademoiselle, ключниця Сіверсен і кучер Ґеорґ, але це нічому не зарадило. Зрештою послали карету за батьком-матір'ю, що були на якомусь великому балу, мабуть, у коронного принца. Я одразу почув, як вони заїхали в двір, замовк, сів і дивився на двері. В сусідній кімнаті щось шаруділо, а потім зайшла мати у пишному придворному вбранні, на яке вона навіть не зважала, майже забігла, скинула з пліч на підлогу білу шубу і взяла мене на руки. Я, здивований і зачарований, як ще ніколи в житті, обмацував її коси, невеличке пещене обличчя, холодні камінчики сережок і шовк на краю плечей, які пахнули квітами. Отак ми й стояли і стиха плакали та цілувалися, аж поки відчули, що зайшов і батько, і тоді були змушені роз'єднатися. «В нього жар», – почув я перелякані слова матері, а батько схопив мою руку й намацав пульс. Він був у мундирі єгермейстера з гарною широкою водяво-блакитною перев'яззю ордена Слона. «Що за безглуздя було гукати нас», – проказав він у кімнату, не дивлячись на мене. Батько-мати пообіцяли повернутися, якщо не буде нічого серйозного. А серйозного і справді не було. На своїй ковдрі я побачив мамину картку для запису танцюристів і білі камелії, я ще ніколи не бачив цих квітів і поклав їх собі на очі, помітивши, які вони прохолодні.

А от що справді тягнулось довго, так це пополудні під час таких хвороб. Уранці після кепсько проведеної ночі я завжди засинав, а коли прокидався й гадав, ніби ще рано, було вже пополудні, і той пополудень тягнувся безкінечно. Отож я лежав у опорядженому ліжку і думав, ніби моє тіло й кінцівки потроху ростуть, я був надто втомлений, щоб уявити собі щось інше. Смак яблучного соку зберігався довго, і найкраще мені було тоді, коли я несамохіть розкладав той смак і вбирав у себе замість думок чисту кислоту. Згодом, коли до мене повернулася сила, мені підкладали ззаду подушки і я грався олов'яними солдатиками, але вони дуже легко падали з нахиленої таці на ліжку, і то цілими лавами, а я ще не зовсім оклигав, щоб розставляти їх знову. Раптом я відчував, що досить, і просив мерщій усе прибрати, і мені подобалося знов бачити лише дві руки трохи поодаль від мене на нічим не заставленій ковдрі.

Коли мати приходила на півгодини й читала казки (справжнім, довгим читанням уголос опікувалася Сіверсен), то чинила так не задля казок. Адже ми з нею були єдині у своїй нелюбові до казок. Ми мали інше уявлення про дивовижне. Ми вважали: якби все відбувалося найприродніше, це й було б найдивовижнішим. Ми не цінували вміння літати, феї розчаровували нас, а від перетворення в щось інше чекали тільки дуже поверхових змін. Але трохи читали казки, щоб створити враження, ніби щось робимо; нам було б неприємно, якби зайшов хто-небудь, пояснювати, що саме ми робимо; надто перед батьком ми надміру виразно прагнули засвідчити свої дії.