Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Я дізнався тоді про вплив, який безпосередньо може походити від певного костюма. Тільки-но вдягнувши якийсь костюм, я був змушений признатися, що він панує наді мною, диктує мені мої рухи, мій вираз обличчя і навіть мої асоціації; моя рука, яку знову і знову накривав мережаний манжет, уже анітрохи не була моєю звичайною рукою, а ворушилася, мов актор, атож, я б сказав, що вона придивлялася до себе, хоч яким перебільшенням видаються ці слова.

А втім, ті прикидання не заходили так далеко, щоб я почувався відчуженим від самого себе, навпаки, що розмаїтіше я вдягався, то впевненішим ставав. Я дедалі сміливішав, я підносив себе щоразу вище, бо моя вправність у самозвеличенні була поза всяким сумнівом. Я не помітив спокуси в цій упевненості, яка швидко зростала. Мою згубу довершила остання шафа, що її, здавалося, я не відкрию ніколи; нарешті вона піддалася й показала мені замість певних уборів різноманітні непевні маски, від фантастичної туманності яких уся кров шугнула мені в голову. Навіть годі розповісти, скільки там було всякої всячини. Крім італійської маски bautta, яку я пригадую, там були костюми доміно з різним забарвленням, жіночі сукні, що яскраво полискували від пришитих монеток, костюми П'єро, що видавалися мені безглуздими, складчасті турецькі шаровари й перські шапочки, з яких вислизали торбиночки з камфорою, а також корони з безглуздим, невиразним камінням. Це все я трохи зневажав: адже воно мало злиденну нереальність і висіло безладно й жалюгідно, а коли я діставав його на світло, безвольно звисало. А втім, я мало не п'янів від просторого плаща, хустки, шалі, вуалі – всіх цих податливих, великих, невикористаних тканин, які були м'які та улесливі, або такі ковзкі, що не давалися в руки, або такі легкі, що пролітали повз мене, мов вітер, або просто тиснули всім своїм тягарем. У них я справді бачив вільні й безкінечно рухливі можливості: бути проданою рабинею, або Жанною д'Арк, або старим королем, або чарівником; це все я мав тепер у своїх руках, надто що були й інші маски, великі грізні або здивовані обличчя зі справжніми бородами і пишними або високо піднятими бровами. Доти я ніколи не бачив масок, але одразу збагнув, що це мають бути маски. Я, певне, розсміявся, пригадавши, що в нас є собака, який поводиться так, ніби носить маску. Я уявив собі приязні очі собаки, які дивляться в прорізи на вкритій шерстю морді. Я ще сміявся, перевдягаючись, і геть забув, кого, власне, я хотів зобразити. Що ж, для мене було новим і цікавим з'ясувати це згодом перед дзеркалом. Обличчя, яке я начепив на себе, пахло якоюсь пусткою і щільно пристало до мого обличчя, але бачити я міг без перешкод і обирав, уже в масці, різні хустки, які закручував навколо голови, мов тюрбан, тож край маски, ховаючись внизу у величезній жовтій мантії, був майже цілком прикритий і зверху і з боків. Зрештою, коли я більше нічого не міг вигадати, я закутався, наче мумія. Я схопив ще велику палицю, тримаючи її випростаною рукою, і, на превелику силу, почовгав, як мені здавалося, сповнений гідності, в гостьову кімнату до дзеркала. Я й справді мав величний вигляд, що перевершив усі мої сподівання. Дзеркало миттю відобразило цю велич, що була аж надміру переконлива. Не було ніякої потреби вдаватися до жестів чи рухів: та подоба була довершена, навіть коли я не рухався. Але ж варто було дізнатися, хто я, власне, такий, тож я трохи покрутився, а зрештою підняв обидві руки вгору, і цей довгий, немов чаклунський рух був, як я одразу помітив, єдиним слушним рухом. Але саме цієї врочистої миті я почув приглушений – адже я закутався, мов мумія – багатоголосий галас десь зовсім близько від себе; страшенно перелякавшись, я відвів очі від видива в дзеркалі й тяжко засмутився, збагнувши, що перекинув круглого столика, заставленого казна-чим, мабуть, дуже ламкими предметами. Я нахиливсь, як міг, і мої найгірші сподівання підтвердилися: складалося враження, що розбилося геть усе. Обидві непотрібні зелено-фіалкові порцелянові папуги, звичайно, розбилися, і то кожен по-своєму прикро. Коробка, з якої викотилися цукерки, схожі на кокони шовкопрядів, далеко відкинула від себе свою покришку, тож видніла тільки половина, другої взагалі десь не стало. Але найприкрішим був флакон, що розлетівся в друзки, і з нього вилились рештки якоїсь давньої есенції, що лишила на світлому паркеті пляму огидної конфігурації. Я притьмом витер її чимсь, що звисало з мене, але від цього вона стала ще чорніша й огидніша. Я був просто в розпачі. Я випростався й шукав якогось предмета, яким можна було б усе виправити. Але не знаходив нічого. До того ж мені було так незручно дивитись і ворушитися, що в мені наростала лють проти мого безглуздого становища, бо я вже нічого не розумів. Я намагався все роздерти, але шмаття тільки щільніше охоплювало тіло. Шнури мантії душили мене, закручена тканина стискала голову, немов хто з дедалі більшою силою зачісував її. Повітря стало каламутним і мов прибитим давніми пахощами розлитої рідини.