Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Але далі було чимало таких, яких я ніколи не бачив; кілька жінок, проте були й діти. Моя рука давно вже втомилася і тремтіла, але я знову підняв свічку вгору, щоб роздивитися дітей. Я бачив маленьких дівчат, що тримали пташку в руці й забували про неї. Інколи внизу сидів песик, лежав м'яч, а на столі поряд видніли фрукти і квіти; а позаду на колоні висів, невеликий і непомітний, герб Грубе, Біле або Розенкранца. Їх так багато позбирали в одному місці, немов така сукупність могла щось надолужити. А вони просто стояли у своєму вбранні й чекали; я бачив: вони чекають. Тут я знову подумав про жінок і про Кристину Браге – і про те, чи впізнаю я її.

Я хотів швиденько пробігти до кінця галереї і звідти повертатись і шукати, але тут я об щось зачепився. Я обернувся так швидко, що малий Ерік відскочив і прошепотів:

– Обережно зі своєю свічкою!

– Ти тут? – запитав я, насилу звівши дух, і не знав до ладу, добре це чи погано. Він лише засміявся, і я не знав, що робити далі. Свічка блимала, і я не міг роздивитися виразу його обличчя. Мабуть, погано, що Ерік опинився тут. А втім, підійшовши до мене, він проказав:

– Її портрет не тут, ми завжди шукаємо його вище. – Своїм стишеним голосом і одним рухливим оком він показав кудись угору. Я зрозумів, що він мав на увазі горище. Але тут мені свінула одна дивна думка.

– «Ми»? – запитав я. – Тож вона нагорі?

– Так, – кивнув він і впритул підійшов до мене.

– І вона шукає разом з вами?

– Так, ми шукаємо.

– Тож її портрет забрали звідси?

– Атож, сам подумай, – обурився він. Проте я не розумів, навіщо їй той портрет.

– Вона хоче бачити себе, – прошепотів він зовсім близенько.

– Гаразд, – погодився я, неначе зрозумів. Аж тут він загасив мою свічку. Я бачив, як Ерік тягнувся до світла, високо піднявши брови. Потім стало темно. Я несамохіть відсахнувся.

– Що ти робиш? – здушено запитав я, горло мені пересохло. Він підскочив до мене, вхопив за руку й хихикав.

– Чого ти лізеш? – обурився я і хотів струсити його, але він цупко тримався. Я нічого не міг удіяти, а він уже обняв мене за шию.

– Відповісти? – просичав він, і краплинки слини залетіли мені у вухо.

– Так, так, мерщій.

Я не знав, що кажу. А він, обіймаючи, вже всім тілом пригорнувся до мене.

– Я носив їй дзеркало, – сказав він і знову захихотів.

– Дзеркало?

– Так, бо портрет не тут.

– Атож, – кивнув я.

Він одразу потяг мене до вікна і так сильно вщипнув за плече, що я зойкнув.

– Але там її теж немає, – шепнув він мені на вухо.

Я несамохіть відштовхнув його, в ньому щось тріснуло, і мені здалося, ніби я зламав його.

– Відчепися! – І тепер я й сам засміявся. – Там немає, як це її там немає?

– Ти йолоп, – злобно відповів він і вже не шепотів. Його голос змінився, наче він удався тепер до нового, ще не випробуваного штукарства. – Ти або там, – проказував він надміру розумно і з притиском, – і тоді тебе тут немає, або тут, і тоді ти не можеш бути там.

– Звичайно, – відповів я швидко, не задумавшись над словами. Я боявся, що інакше він піде й лишить мене самого. Я навіть схопився за нього.

– Може, станемо друзями? – запропонував я. Ерік зволікав.

– Мені байдуже, – відповів він зухвало.

Я спробував започаткувати нашу дружбу, але не наважився обняти його.

– Любий Еріку, – лише вимовив я й ледь доторкнувся до нього. Я одразу відчув велику втому. Я озирнувсь: я вже не розумів, як я тут опинився і як я нічого не боявся. Я вже не знав до ладу, де вікна, а де – картини. Тож, коли ми пішли, він був змушений вести мене.

– Вони нічого тобі не заподіють, – великодушно запевнив він мене і знову захихотів.

Любий, любий Еріку, можливо, ти був би моїм єдиним другом. Адже я ніколи не мав друга. Шкода, що ти не погодився на дружбу. Я багато міг би розповісти тобі. Можливо, між нами панувала б добра злагода. Про таке ніколи не знаєш. Я пригадую, що тоді намалювали твій портрет. Дід запросив якогось художника, що малював тебе. Щоранку по годині. Я не пригадую, яким був той художник, навіть його прізвище випало мені з пам'яті, хоча Матильда Браге повторювала його щомиті.

Чи бачив він тебе так, як бачив я? Ти був у світло-бузковому костюмі з оксамиту. Матильда Браге марила таким убранням. А втім, це не має значення. Я б хотів тільки знати, чи бачив він тебе. Припустімо, то був справжній художник. Припустімо, він не думав, що ти помреш, перше ніж він домалює картину, що в його ставленні не було ніякої сентиментальності, він просто працював. І його чарувала неоднаковість твоїх карих очей, він жодної миті не бентежився через око, яке не ворушилося, мав такт нічого не ставити на стіл, на який, мабуть, трохи спиралася твоя рука, – припустімо, й усі інші потрібні речі, тож у такому разі та картина, отой твій портрет, – остання в галереї Урнеклостеру.