Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

(І коли виходиш із галереї, переглянувши всі портрети, ти бачиш хлопчика. Стривайте, хто це? Якийсь Браге. Бачиш срібну палю на чорному полі й павичеві пера? Там стоїть і ім'я: Ерік Браге. А це не той Ерік Браге, якого стратили? Звичайно, цей факт досить відомий. Але це, звичайно, не той. Цей хлопчик хлопчиком і помер, байдуже коли. Хіба ти не бачиш?)

Коли хто провідував нас і гукали Еріка, про це панна Матильда Браге щоразу запевняла, що навіть повірити не можна, як він схожий на стару графиню Браге, мою бабусю. Мабуть, то була дуже поважна дама. Я ніколи не знав її. Натомість дуже добре пригадую матір мого батька, властиву господиню Ульсґора. Такою вона лишилася назавжди, хоч як гнівалася на татап, що ввійшла в дім як дружина єгермейстера. Відтоді бабуся всякчас удавала, ніби тримається позаду, і посилала слуг до матері з кожною дрібницею, натомість у важливих справах спокійно все вирішувала й порядкувала, нікому не звітуючи. Матап, здається мені, чогось іншого й не бажала. Вона була цілком не готова наглядати за великим будинком, їй цілковито бракувало вміння поділяти речі на головні і другорядні. Все, про що їй казали, видавалося їй абсолютним, і вона забувала при цьому про інше, що теж було тут. Мати ніколи не нарікала на свекруху.

Та й кому вона могла б нарікати? Батько був украй шанобливим сином, а дідове слово нічого не важило.

Пані Маргарита Бріге, як я пригадую, завжди була високою старою, до якої годі доступитися. Я не можу уявити собі нічого іншого, крім того, що вона була набагато старша за камергера. Вона жила серед нас своїм життям, незважаючи ні на кого. Вона не залежала ні від кого з нас і завжди мала коло себе своєрідну компаньйонку – підстаркувату графиню Оксе, безмежно зобов'язану їй за якесь доброчинство. То, певне, був єдиний виняток, бо добрі вчинки суперечили її вдачі. Дітей вона не любила, а тваринам не можна було навіть наближатися до неї. Не знаю, чи любила вона взагалі що-небудь. Розповідали, ніби ще молоденькою дівчиною вона заручилася з вродливим Феліксом Ліхновскі, що згодом так трагічно загинув у Франкфурті. І справді, після її смерті лишився портрет князя, повернений потім, якщо не помиляюся, родині. Можливо, думаю я тепер, через оте відрубне сільське життя, в яке щороку дедалі більше перетворювалося життя в Ульсґорі, вона позбавила себе іншого, блискучого, природного для себе життя. Важко сказати, чи шкодувала вона за ним. Можливо, вона зневажала його за те, що воно ніколи не почалося, що їй бракувало нагоди прожити його зі щастям і талантом. Це все вона глибоко увібрала в себе, а зверху збудувала черепашки для себе, численні крихкі, з ледь помітним металевим полиском черепашки, і верхня, остання з них, завжди видавалася новою і холодною. Щоправда, інколи вона виказувала себе наївним нетерпінням, мовляв, її не досить поважають; пригадую, за столом вона раптом могла захлинутись, і то складним і промовистим способом, що забезпечував наше загальне співчуття, і вона принаймні на мить поставала перед нами такою незвичайною і напруженою, якою, мабуть, хотіла б бути у величі. А втім, я думаю, мій батько був єдиним, хто серйозно ставився до таких надто вже частих випадків. Він придивлявся до неї, чемно нахилившись уперед, і можна було помітити, як він подумки немов пропонує їй і віддає в цілковите розпорядження власні бронхи й трахеї, де був повний порядок. Камергер, звичайно, водночас переставав і їсти; цмулив вино й утримувався від коментарів.

Одного, і то єдиного, разу йому довелося за столом обстоювати себе супроти своєї дружини. Давно те діялось, але розповідь про той випадок злостиво й потай переказували далі, бо майже всюди траплявся хто-небудь, що ще не чув її. Отже, камергерша колись страшенно гнівалася, коли хто-небудь через необережність проливав вино на скатертину; вона помічала ту пляму – хоч за яких обставин вона з'являлася, – й гостро дорікала, так би мовити, прилюдно викривала її. Таке могло трапитися й тоді, коли за столом збиралися численні й поважні гості. Кілька невинних плям, які вона перебільшувала, ставали об'єктом її глузливих звинувачень, і хоч як дідусь намагався вгамувати її дрібними жестами й жартівливими закликами, вона вперто повторювала свої докори, а потім зненацька була змушена урвати їх посеред речення. Адже відбулося щось небачене й цілком незбагненне. Камергер звелів подати йому червоне вино, яке саме тієї миті носили по колу, й сам ретельно почав наповнювати свій келих. Але, хоч як дивно, наливав і тоді, коли келих давно вже був повний по вінця, серед дедалі напруженішої тиші він повільно та обережно наливав далі, аж поки татап, що ніколи не могла стриматися, пирснула сміхом, і той сміх допоміг залагодити ситуацію. В голосі кожного вчулася полегкість, а камергер підвів очі й віддав слузі пляшку.