Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Згодом у моєї бабусі на перший план вийшла інша риса. Вона не терпіла, коли хтось у домі був хворий. Одного разу, коли куховарка порізалася і бабуся випадково побачила її з перев'язаною рукою, вона заявила, що весь будинок тхне йодоформом, і її важко було переконати, що служницю через це не можна звільнити зі служби. Бабуся не хотіла, щоб їй бодай що-небудь нагадувало про хвороби. Якщо хто мав необережність поскаржитися в її присутності на якусь кволість, це було для неї не чим іншим, як особистою образою, і вона довго не могла простити тій людині.

Тієї осені, коли померла татап, камергерша з Софі Оксе цілком замкнулася у своїх покоях і припинила всяке спілкування з нами. Вона жодного разу не пустила до себе сина. Звісно, правда, що ця смерть настала непідходящої миті. Кімнати були холодні, печі куріли, до будинку поналізали миші, й годі було сховатися десь від них. Але не тільки це, пані Маргарита Бріге обурювалася, що помирає мати; що на порядку денному з'явилося питання, розмовляти про яке вона не хотіла; що молода жінка наважилася випередити її, бо ж і вона намірялася вмерти якоїсь ще не визначеної пори. Адже про те, що колись вона має вмерти, бабуся думала часто. Проте не хотіла, щоб її квапили. Вона помре, звичайно, коли їй заманеться, і тоді вони всі зможуть спокійно вмерти, після неї, якщо їм так не терпиться.

Материної смерті вона ніколи остаточно не простила нам. А втім, наступної зими вона дуже змінилася. Вона й далі ходила випростана, але сівши – горбилася і чула дедалі гірше. Можна було сидіти і годинами пильно дивитися на неї, – вона нічого не відчувала. Вона була десь усередині, отямлювалася дуже рідко й тільки на мить, її чуття спорожніли, вона нічим не переймалася. Часом казала щось графині, яка поправляла їй мантилью і великими, щойно вимитими руками підбирала їй одяг, немов на підлозі була вода, а ми були не дуже чисті.

Бабуся померла напровесні, в місті, вночі. Софі Оксе, що спала в сусідній кімнаті з відчиненими дверима, нічого не чула. Коли вранці побачили бабусю, вона була холодна, мов скло.

Одразу по тому в камергера почалася велика і страхітлива хвороба. Здавалося, ніби він чекав її смерті, щоб мати змогу помирати, не зважаючи ні на кого.

У рік після смерті татап я вперше помітив Абелоне. Вона завжди була тут. Це завдало їй великої шкоди. Крім того, Абелоне була неприваблива, я дійшов цього висновку колись давніше, не пам'ятаю, за яких обставин, і ніколи не переглянув по-справжньому цієї думки. А запитання, що становить собою Абелоне, тієї пори видалося б мені майже сміховинним. Абелоне була тут, і її використовували, як тільки можна. Але одного разу я запитав себе: «Чому Абелоне тут?» Кожен у нас мав певний сенс бути присутнім тут, навіть якщо той сенс аж ніяк не був таким очевидним, як, наприклад, роль панни Оксе. Але чому тут присутня Абелоне? Якийсь час точилися розмови, що їй треба розважитися. Та про це забули. Ніхто нічим не сприяв розвагам Абелоне. Аж ніяк не виникало враження, ніби вона розважається.

А втім, Абелоне мала одну позитивну рису: вона співала. Тобто траплялися миті, коли вона співала. Їй було властиве сильне і непомильне відчуття музики. Якщо правда, що янголи мають чоловічу стать, цілком можна стверджувати, що в її голосі вчувалося щось чоловіче: небесна осяйність. Я, ще змалку пройнявшись недовірою до музики (не тому, що вона більше підносила мене, ніж усе інше, а тому, що помітив: вона не лишає мене там, де була підхопила, а веде кудись глибше, у щось несформоване), цю музику терпів, бо вона підносила мене просто вгору, щоразу вище і вище, аж поки здавалося, що от-от я опинюся на небесах. Я й не здогадувався, що Абелоне має відкрити мені ще й інші небеса.

Спершу наші стосунки полягали в тому, що вона розповідала мені про дівочі роки татап. Вона наполегливо прагнула переконати мене, якою відважною і юною була татап. Як запевняла Абелоне, тоді не було нікого, хто міг би зрівнятися з татап у танцях або їзді верхи. «Вона була найсміливіша і невтомна, а потім нараз вийшла заміж, – розповідала Абелоне, й досі дивуючись, дарма що збігло багато років. – Це сталося так несподівано, що ніхто й повірити не міг».

Я поцікавився, чому не вийшла заміж сама Абелоне. Вона видавалася мені пристаркуватою, і про те, що вона ще може одружитись, я не думав.

– Бо не трапилося нікого, – просто відповіла вона й видавалася тоді справді гарною. «Невже Абелоне гарна?» – приголомшено запитав я себе. Потім я покинув дім, пішовши до Дворянської академії, й почалися огидні та недобрі часи. Але там, у Cope, окремо від решти, що на мить лишала мене в спокої, я стояв коло вікна й дивився на дерева, і в такі миті, а ще вночі, в мене зростала впевненість, що Абелоне гарна. Я почав їй писати листи, довгі й короткі, багато потаємних листів, у яких я начебто писав про Ульсґор і нарікав, що я нещасний. Але, як бачу тепер, то були любовні листи. Потім, зрештою, почалися вакації, до яких так тяжко було дожити, і ми наче змовились, зустрівшись без чужих очей.