Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Тільки бувши цілком упевнені, що нам ніхто не перешкодить, а надворі вже сутеніло, ми віддавалися спогадам, спільним спогадам, які нам обом видавалися давніми і над якими ми сміялися: адже відтоді ми обоє виросли. Ми пригадували пору, коли татап хотіла, щоб я був маленькою дівчинкою, а не хлопчиком, яким став тепер. Якимсь чином я здогадався про це і часом надумував постукати пополудні в материні двері. Коли вона запитувала, хто там, я був щасливий відповісти за дверима «Софі», причому робив свій тихий голос таким тоненьким, що аж у горлі лоскотало. А коли потім заходив (у невеликому, мало не дівочому халаті з якомога підкоченими рукавами, в якому я й так ходив), я був просто Софі, маленькою маминою Софі, що клопоталася по дому і що їй татап мала заплести косу, щоб не сплутати її з лихим Мальте, якщо той коли-небудь повернеться знову. Ми, звичайно, цього не прагнули, бо і мати, й Софі тішилися, що його немає, а їхні розмови (Софі завжди провадила їх однаковим тоненьким голосочком) полягали здебільшого в розповідях про неподобства Мальте, на які вони скаржилися. «Ох, той Мальте!» – зітхала татап. А Софі знала дуже багато про недобру хлопчачу натуру, наче водилася вже не з одним.

– Я б хотіла знати, що сталося з Софі, – раптом казала мати серед спогадів. На ці слова Мальте, звичайно, не міг дати ніякої відповіді. Та коли мати припускала, що дівчинка, напевне, померла, тоді він уперто заперечував і благав її не вірити цьому, хоч і доказів, правда, не мав ніяких.

Коли я тепер думаю про це, то лише дивуюся, що я остаточно повернувся зі світу тієї лихоманки й опинився в цілком звичайному житті, де кожен прагне спертися на почуття, що він серед знайомого, і розважливо мириться зі зрозумілим. Ми сподівалися чогось, а воно або трапляється, або ні, третього тут немає. Були речі сумні, раз і назавжди, і були приємні, а ще ціла купа другорядних. Якщо тобі готували радість, це все-таки радість, тож треба і сприймати її так. Зрештою, все було дуже просто, і коли це збагнути, все діється немов саме по собі. Тоді в наперед визначені межі потрапляє геть усе: довгі, повільні години в школі, коли надворі буяє літо; прогулянки, про які треба розповісти французькою мовою, гості, до яких гукають тебе і яким ти видаєшся кумедним, тоді як насправді ти засмучений, і вони тішаться тобою, мов понурим обличчям якоїсь пташки, яка не має іншого обличчя. І, звичайно, дні народження, на які запрошують навряд чи знайомих тобі збентежених дітей, які й тебе бентежать, або зухвалих, які тобі роздряпують обличчя і розбивають щойно отримані подарунки, а потім зненацька розбігаються, коли все вже подіставали з коробок та пакунків і скинули на купу. А коли я, як і завжди, грався сам, я міг ненароком вийти за межі узгодженого, загалом безневинного світу й опинитися серед цілком інших обставин, які годі передбачити.

У mademoiselle інколи траплялася мігрень, яка набирала напрочуд сильних форм, і то були дні, коли мене важко було знайти. Я знаю: коли батькові спадало на думку запитати про мене, в парк посилали візника, але мене там не було. Нагорі, в одній з гостьових кімнат, я бачив, як він вибігав і гукав мене на початку довгої алеї. Гостьові кімнати містилися одна коло одної, у фронтоні Ульсґору, і майже завжди були порожні, бо тієї пори ми дуже рідко приймали гостей. Проте до них прилягала велика наріжна кімната, що страшенно вабила мене. В ній годі було щось знайти, крім старого бюста, що, як на мене, зображував адмірала Юеля [61], а стіни навколо були заставлені глибокими сірими шафами, і то так, що навіть вікно видніло лише понад шафами серед голої побіленої стіни. Ключа я знайшов в одних дверцятах до шафи, і він відмикав решту шаф. Тож невдовзі я дослідив геть усе: фраки камергерів XVIII ст., холодні, бо ж гаптовані сріблом, а до них ще й гарно вишиті жилетки; костюми орденів Данеброга і Слона, які я спершу вважав за жіноче вбрання, бо вони були пишні й мали м'яку підкладку. Потім справжні жіночі сукні, що висіли кожна окремо на своїй підставці, немов завеликі маріонетки з п'єси, яка зрештою так вийшла з моди, що їхні голови використали для чогось іншого. А поряд стояли шафи, де було темно, коли розкрити їх, темно від складених високими стосами мундирів, що видавалися куди пошарпанішими, ніж решта, і, власне, не прагнули, щоб їх берегли.

Нікому не видалося б дивним, що я все подіставав і роздивлявся на світлі; що я те або те прикладав до себе або накидав зверху; що який-небудь костюм, що бодай трохи підходив мені, я швиденько вдягав на себе і, вже в ньому, цікавий і збуджений, забігав до сусідньої гостьової кімнати й підскакував до дзеркальця в простінку, складеного з окремих неоднаково зелених скелець. Ох, як мені не терпілося побачити себе в ньому і як мені забивало дух, коли нарешті бачив. Коли звідти щось наближалося до мене з туману, повільніше, ніж я сам, бо й саме сонне дзеркало, здається, не вірило, що в нього зазирають, і не хотіло одразу повторювати те, що демонстрували перед ним. Але зрештою, звичайно, поступалося. І тепер там було щось несподіване, чуже, цілком інше, ніж я гадав собі, щось раптове, самостійне, і я швиденько озирав його, щоб наступної миті впізнати себе, проте не без певної іронії – дрібнички, здатної зіпсувати все задоволення. А коли одразу починав промовляти, нахилятися, підморгувати собі, раз по раз озиратися, відступати, а потім рішуче і збуджено повертатися, то я мав на своєму боці уяву так довго, як мені подобалося.