Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Але янголу, як і завжди, заважають люди. Вони дбають, щоб прилітали тільки птахи, кажуть, що це чудово, й заявляють, що він чогось іншого й не чекав. А чого б вона мала чекати, ця стара, намочена дощем лялька, що трохи криво, мов статуя на носі корабля, стоїть у наших садках; чи ця поза не походить від того, що колись у своєму житті вона стояла десь там, де був найбільший рух? Чи вона тепер так вицвіла тому, що колись була строката? Хочеш запитати її?

Тільки жінок ні про що не запитуй, коли побачиш, як одна з них годує. За жінками можна було б навіть стежити, і це було б неважко, бо годують вони мимохідь. Але облиш їх. Вони не знають, як так виходить. У них у сумочках чомусь багато хліба, й вони витягають грубі шматки з тоненьких мантилій, шматки, трохи пожовані та вогкі, їм приємно, що їхня слина потроху йде в світ, що пташки літають навколо з її присмаком, дарма що, звичайно, одразу ж забувають про них.

Отож я, упертюх, сидів над твоїми книжками й намагався охопити думкою їх усі, натомість інші, що не сприймають тебе цілого, задовольняються лише часткою їх. Адже тоді я ще не розумів слави, цього публічного руйнування будованого, коли на будівельний майданчик вривається юрба й розбирає каміння.

Молодику, якщо в тобі постає що-небудь, що змушує тебе здригатися, скористайся тим, що тебе ніхто не знає. А якщо тобі суперечать, вважають тебе за ніщо і якщо зрікаються тебе, – і то люди, з якими ти приятелюєш, – і якщо прагнуть згноїти тебе через думки, що дорогі тобі, то що означає ця очевидна небезпека, яка змушує тебе зосередитися, супроти пізнішої підступності слави, що робить тебе нешкідливим, бо ж розпорошує.

Не проси нікого, щоб він говорив про тебе, навіть зневажливо. А коли минає час і ти помічаєш, як твоє ім'я ходить поміж людей, сприймай його не серйозніше за все, що виходить із їхніх вуст. Подумай, що воно стало лихим, тож звільнися від нього. Візьми собі якесь інше, будь-яке, щоб Господь міг гукнути тебе серед ночі. Й ховай його від усіх.

Ти відчужений, найсамотніший, – як вони зловили тебе, скориставшись твоєю славою? Хіба давно вони були проти тебе, а тепер уже поряд із тобою, наче й ти – отакий, як вони. А твої слова вони беруть із собою в клітку своєї пихатості, показують на майданах і нацьковують їх – усіх твоїх страхітливих хижаків, – тішачись власною безпекою.

Коли я прочитав тебе вперше, вони, охоплені відчаєм, вихопилися від мене й напали на мене в моїй пустелі. У відчаї, як і ти був у відчаї наприкінці свого шляху, хибно показаного на всіх картах. Мов розколина, тягнеться через небо безнадійна гіпербола твого шляху, що тільки раз нахиляється до нас і відсахується з огидою. Що тобі до того, чи жінка лишилася чи пішла, чи комусь голова паморочиться, а хтось божеволіє, чи мертвий живий, а живий видається мертвим: що тобі до того? Це все було таким природним для тебе, ти проходив, немов передпокоєм, і не затримувався. Але ти затримувався і згинався там, усередині, де варилося, осідало й вицвітало наше буття. Усередині, глибше, ніж заходив хтось коли-небудь; перед тобою раптом розчахнуться двері, й ти тепер коло колби в заграві пожежі. Там, недовірливий, куди ти не візьмеш нікого, ти сидітимеш і розглядатимеш переходи. І там, оскільки тобі судилося показувати, а не малювати чи зображати словом, саме там ти ухвалиш страхітливу постанову: оте крихітне, яке ти й сам бачиш тільки через лупу, самому збільшити так, щоб воно, велетенське, стало перед тисячами, стояло перед кожним. Виник твій театр. Ти не міг дочекатися, щоб те майже непомітне, сторіччями сконденсоване до краплин життя, винайшли й інші мистецтва і воно поступово стало доступним і для тих, хто мало-помалу об'єднається для розуміння й нарешті спільно вимагатиме підтвердження просвітлених чуток в алегоріях, зображених на сцені. Ти не міг дочекатися, ти був там, ти мав зафіксувати і зберегти навряд чи вимірюване: почуття, яке зростає на півградуса, кут відхилення майже нічим не обтяженої волі, який ти реєструєш зовсім близько, легеньке збурення в краплині жадання і незнашучу мінливість барв у атомі довіри, бо саме в таких процесах полягало тепер життя, наше життя, яке заковзнуло в нас, увібралося всередину, і то так глибоко, що про нього навряд чи й можна снувати якісь здогади.

Отаким ти й був, позачасний трагічний поете, що, мов стрілки годинника, фіксував і показував, ти мав одним ударом перетворити ті невидні капіляри в найпереконливіші жести, в найнаявніші речі. Отак ти дійшов до безпрецедентного насильства своєї творчості, ти щоразу нетерплячіше, щоразу розпачливіше шукав під видимим еквіваленти баченого внутрішнім зором. Там були кролик, горище, зала, де хтось походжає, дзенькіт скла в сусідній кімнаті, пожежа під вікнами, сонце. А ще церква і нагромадження скель, схоже на церкву. Але цього не вистачало; зрештою на сцену потрапили башти і всі гори, а лавини, ховаючи краєвиди, засипали сцену, заставлену відчутним, задля невловного. Ти більше не міг. Обидва кінці, які ти звів докупи, швидко розходилися, твоя несамовита сила покинула тугий стрижень, і твоя праця звелася нанівець.