Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

шукали очима й сміялись або дратувалися, ще не побачивши, що там за сміхота.

Я відчув, як у мені озвався страх. Щось спонукало мене перейти на другий бік, але я тільки наддав ходи й несамохіть споглядав нечисленних людей попереду, не помітивши нічого особливого. І все-таки побачив, як хлопчак-посильний, у синьому фартусі й з порожнім кошиком на плечі, дивиться комусь услід. Немов надивившись, обернувся до будинків і показав усміхненому прикажчику знайомий усім жест, покрутивши пальцем коло скроні. Потім глянув чорними очима і, задоволений, похитуючись пішов мені назустріч.

Я сподівався, тільки-но після нього мені відкриється простір, побачити якусь незвичайну і прикметну постать, але виявилося, що попереду немає нікого, крім високого худого чоловіка в темному пальті й м'якому чорному капелюсі, що покривав коротке невиразне світле волосся. Я пересвідчився, що ані в одязі, ані в поведінці цього чоловіка немає нічого смішного, і вже спробував відвести від нього очі й дивитися на бульвар, як він раптом об щось перечепився. Я вже йшов ближче до нього і тому став дивитися під ноги, але, підійшовши до того місця, не побачив нічого, нічогісінько. Ми обидва йшли далі, він і я, відстань між нами не змінювалася. Попереду трапився перехід через вулицю, і тут чоловік зіскочив із тротуару й пострибав, підкидаючи одну ногу, як інколи діти, що, радіючи чому-небудь, ідуть і підстрибують. На тротуар з того боку вулиці він просто вискочив одним сягнистим кроком. Але, тільки-но опинившись нагорі, підігнув одну ногу і одразу високо підскочив на другій, потім ще раз. Цей несподіваний рух цілком можна було б вважати за спотикання, якщо припустити, що там була якась дрібничка під ногами – кісточка або слизька лушпайка якогось плода, бодай що-небудь, і дивним було те, що й сам він, здається, вірив у наявність перешкоди, бо щоразу обертався й напівдратливим, напівдокірливим поглядом, властивим людям у такі миті, дивився на прикре місце. Якась внутрішня засторога ще раз покликала мене на другий бік вулиці, але я не дослухався до неї і далі йшов за тим чоловіком, спрямовуючи всю свою увагу на його ноги.

Мушу признатись, я відчув велику полегкість, коли кроків двадцять він ні разу не підскочив, аж тут, підвівши очі, я помітив, що з ним сталася інша прикрість. Комір його пальта піднявся, а коли він то однією рукою, то обіруч старанно намагався опустити його, нічого не виходило. Таке часом трапляється. Це не стривожило мене. Але одразу по тому я з безмежним подивом помітив, що заклопотані руки цього чоловіка здійснювали два рухи: один – потаємний, швидкий, яким він непомітно піднімав комір, а другий – ретельний, тривалий, немов підкреслений, проскандований рух, який мав опустити комір. Це спостереження так спантеличило мене, що збігло дві хвилини, перше ніж я збагнув: у шиї цього чоловіка, за насунутим на голову пальтом і нервовими метушливими руками, тепер криється те саме моторошне двоетапне підстрибування, яке щойно полишило йому ноги. Від тієї миті я мов прив'язався до цього перехожого. Я зрозумів, що оте підстрибування блукає по його тілу й намагається виткнутися де-небудь. Я розумів його страх перед людьми і сам почав обережно придивлятися, чи перехожі помічають що-небудь. Мені сипало морозом поза шкірою, коли його ноги раптом, немов сіпнувшись, ледь підстрибували, але ніхто не звертав на це уваги, і я подумав, що у випадку, коли хтось помітить що-небудь, слід зашпортатись і мені. То був би, безперечно, спосіб спонукати цікавих повірити, ніби на шляху справді була якась дрібна й невидна перешкода, за яку ми обидва перечепилися. Але, поки я міркував, як допомогти йому, він сам знайшов новий, видатний вихід. Я забув сказати, що він мав із собою ціпка; що ж, то був звичайний ціпок, із темного дерева, з простим заокругленим руків'ям. Тож у страхові, який шукав виходу, йому спало на гадку спершу взяти ціпок однією рукою (хтозна, для чого може знадобитися друга), а потім тримати його за спиною, якраз на хребті, міцно притиснувши до попереку, а край заокругленого руків'я підсунути під комір, щоб відчувати ціпок як тверду опору позаду шийних і грудних хребців. Цей жест не впадав у вічі, щонайбільше видавався трохи пустотливим, але несподіваний суто весняний день міг би виправдати його. Нікому не спало на гадку озирнутися, і тепер він ішов. Ішов чудово.

Щоправда, переходячи вулицю, він знову двічі підскочив, але то були невисокі, напівприглушені стрибки, геть незначущі, а один справді помітний стрибок він виконав так вправно (якраз поперек дороги лежав поливний шланг), що годі було чогось боятися. Атож, поки що все гаразд, від часу до часу він і другою рукою хапався за ціпок і міцніше притискав його, і завдяки цьому одразу уникав небезпеки. Але мій страх усе-таки дужчав, і тут я нічого не міг удіяти. Я знав: поки він іде і коштом безмежних зусиль намагається видаватись байдужим і розвіяним, страхітливі сіпання в його тілі нагромаджуються, і мене опанував той страх, із яким він відчував, як вони наростають у ньому, я бачив, як він хапається за ціпок саме тоді, коли всередині в ньому щось здригається. Тоді його руки видавалися такими нещадними й сильними, що я всі свої надії покладав на його, мабуть, велику волю. Але ж це тільки воля. Настане мить, коли його сила виснажиться, може, чекати вже недовго. І я, йдучи тепер за ним назирці з серцем, що аж калатає, збираю дрібки своєї сили, наче золото, і, дивлячись на його руки, прошу його взяти їх, коли він матиме потребу.