Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Так, будь ласка, – додав дядько Тобі.

– Та на якій же, врешті-решт, підставі, бабусю, візьметеся ви стверджувати, що не це стегно, а голова дитини? – Ну, певна річ, голова, – заперечила повитуха. – Адже, хоч які рішучі твердження цих старих дам, – вів далі лікар Слоп (звертаючись до мого батька), – визначити це дуже важко – хоча й надзвичайно важливо, – тому, сер, що коли помилково сприймеш стегно за голову – то легко може статись (якщо дитина – хлопчик), що щипці *********************.

– Що саме може статися, – лікар Слоп тихенько прошепотів на вухо спочатку моєму батькові, а потім дядькові Тобі. – Голові ж, – вів далі він, – така небезпека не загрожує. – Зрозуміло, не загрожує, – мовив батько, – а тільки якщо це може статися зі стегном – ви вільно можете знести також і голову.

– Читачеві зовсім неможливо тут що-небудь зрозуміти – досить того, що зрозумів лікар Слоп. – Узявши в руку свій зелений байковий мішок, він за допомогою туфель Обадії, дуже моторно для людини його статури, попрямував через кімнату до дверей – а від дверей добра повитуха провела його в кімнати моєї матері.

– Усього дві години і десять хвилин – не більше, – вигукнув мій батько, поглянувши на свій годинник, – як прибули сюди лікар Слоп і Обадія. – Не знаю, як це виходить, брат Тобі, – а тільки моїй уяві здається, що минуло майже ціле століття.

– Тут – сер, візьміть, будь ласка, мій ковпак – та прихопіть заразом дзвоник, а також мої нічні туфлі.

Так от, сер, усе це до ваших послуг, і я від щирого серця дарую це вам за умови, якщо ви приділите цьому розділу всю вашу увагу.

Хоча батько мій сказав: « не знаю, як це виходить» , – проте він відмінно це знав, – і в ту саму хвилину, коли він говорив це, вже прийняв подумки рішення детально пояснити дядькові Тобі, в чому тут справа, за допомогою метафізичного міркування на тему про тривалість і її прості модуси , щоб показати дядькові Тобі, через який механізм і які викладки в мозку вийшло так, що швидка зміна їх думок після появи в кімнаті лікаря Слопа та постійний перехід розмови з одного предмета на інший розтягнув такий короткий проміжок час до таких незбагненних розмірів. – «Не знаю, як це виходить, – вигукнув мій батько, – а тільки мені здається, що минуло ціле століття».

– Усе це пояснюється, – мовив дядько Тобі, – зміною наших ідей.

Батько, який, подібно до всякого філософа, відчував свербіж міркувати про все, що трапляється, а також давати всьому пояснення, – чекав для себе найбільшого задоволення від бесіди на тему про зміну ідей, ніскільки не побоюючись, що вона буде вихоплена у нього з рук дядьком Тобі, який (чесна душа!) зазвичай усе сприймав так, як воно відбувалось, – і менше за все на світі утрудняв свої мізки плутаними думками. – Ідеї часу та простору – або як ми доходимо до цих ідей – або з якого матеріалу вони утворені – чи народяться вони з нами – чи ми їх потім уже підбираємо по дорозі – ще в спідничці – чи коли вже наділи штани – разом із тисячею інших досліджень і сперечань про нескінченність, передбачення, свободу та необхідність і так далі, на безнадійних і недоступних теоріях яких звихнулось і загинуло вже стільки розумних голів, – ніколи не завдавали анінайменшої шкоди голові дядька Тобі; батько мій це знав – і був украй уражений і роздосадуваний несподіваним вирішенням питання моїм дядьком.

– А чи розумієте ви теорію цієї справи? – запитав батько.

– Ні крапельки, – відповів дядько.

– Але є ж у вас якісь ідеї відносно того, що ви говорите? – сказав батько.

– Не більше, ніж у мого коня, – відповів дядько Тобі.

– Боже милостивий! – вигукнув батько, звівши очі до неба і сплеснувши руками, – в твоєму простодушному неуцтві стільки гідності, брате Тобі, – що прямо шкода замінювати його знанням. – Але я тобі розповім. —

– Щоб правильно зрозуміти, що таке час , без чого для нас назавжди залишиться незбагненною нескінченність , оскільки одне становить частину іншого, – ми маємо сісти й уважно розглянути, яка наша ідея тривалості , щоб до пуття утямити собі, як ми до неї дійшли. – Кому і навіщо це треба? – запитав дядько Тобі. – Адже якщо ви спрямуєте погляд усередину, на вашу душу , – вів далі батько, – і спостерігатимете уважно, то ви помітите, братику, що коли ми з вами розмовляємо, роздумуємо і смалимо люльки або коли ми послідовно сприймаємо ідеї в нашій душі, ми знаємо, що ми існуємо, і таким чином існування або безперервність існування нас самих або чого-небудь іншого, співвимірні з послідовністю яких-небудь ідей у нашій душі, ми вважаємо нашою власною тривалістю або тривалістю чого-небудь іншого, що співіснує з нашим мисленням , – – і таким чином, відповідно до цієї передумови [156] – Ви мене зовсім збили з пантелику, – вигукнув дядько Тобі.