Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

«Нехай буде він (Обадія) проклятий в усіх здатностях свого тіла!

«Нехай буде він проклятий зовні й усередині!

«Нехай буде він проклятий у волоссі голови своєї! – Нехай буде він проклятий у мозку своєму і в тім’ї» (– Це важке прокляття, – зауважив мій батько), «у скронях, у лобі, у вухах, у бровах, ув очах, у щоках, у щелепах, у ніздрях, у зубах, як передніх, так і кутніх, у губах, у гортані, у плечах, у зап’ястках, у руках і в кистях рук, у пальцях!

«Нехай буде він проклятий у вустах своїх, у грудях, у серці і в усіх нутрощах до самого шлунка!

«Нехай буде він проклятий у стегнах своїх і в паху!» (– Боже борони! – вигукнув дядько Тобі), «у підкрижжі, у статевих органах» (батько похитав головою), «у стегнах, у колінах, у гомілках, у ногах і в нігтях на пальцях ніг!

«Нехай буде він проклятий в усіх суглобах і з’єднаннях членів своїх від верхівки голови до ступень ніг! Нехай не буде в нім нічого здорового!

«Нехай прокляне його Христос, син Бога живого, в усій славі величі своєї» – (Тут дядько Тобі, відкинувши назад голову, пустив жахливе, оглушливе фьюю-ю – щось середнє між свистом і вигуком Тю-тю! —

– Присягаюся золотою бородою Юпітера – і Юнони (якщо тільки її величність носила бороду), а також бородами інших ваших язичницьких ясновельможностей, яких, доречно зауважити, набереться не мало, якщо порахувати бороди ваших небесних богів, богів повітря й богів водяних – не кажучи вже про бороди богів міських і богів сільських чи про бороди небесних богинь, ваших дружин, і богинь пекла, ваших коханок і наложниць (знову-таки, якщо вони носили бороди) – ті всі бороди, – говорить мені Варрон, честю ручаючись за свої слова, – зібрані разом, становили не менше тридцяти тисяч наявних борід у язичницькому господарстві, – причому кожна така борода вимагала, як законного свого права, щоб її гладили і нею присягались, – отже, всіма цими бородами, разом узятими, – присягаюсь і урочисто обіцяю, що з двох благих сутан, які становлять усе моє надбання на світі, я б віддав кращу з такою ж готовністю, як Сід Ахмет [149]пропонував свою, – тільки за те, щоб бути присутнім при цій сцені й чути акомпанемент дядька Тобі.)

– «в усій славі величі своєї!» – вів далі лікар Слоп, – «і нехай повстануть проти нього небеса, з усіма силами, на них рухомими, та проклянуть і засудять його (Обадію), якщо він не покається і не загладить провини своєї! Амінь. Нехай буде так, – нехай буде так. Амінь».

– Признаюся, – сказав дядько Тобі, – у мене не вистачило б духу проклясти з такою злістю самого диявола. – Він же батько проклять, – заперечив лікар Слоп. – А я ні, – заперечив дядько. – Але ж він уже проклятий і засуджений довіку, – заперечив лікар Слоп.

– Шкодую про це, – сказав дядько Тобі.

Лікар Слоп витягнув губи і зібрався було повернути дядькові Тобі комплімент у вигляді його «фью-ю-ю» – або окличного свисту – як двері, що поспішно відчинились у наступному розділі, – поклали край цій справі.

Нічого нам напускати на себе важливість і удавати, ніби лайки, які ми собі дозволяємо в нашій хваленій країні свободи, – наші власні, – і на тій основі, що у нас вистачає духу вимовляти їх уголос, – уявляти, ніби у нас вистачило б також розуму їх придумати.

Я беруся цю ж хвилину довести це всім на світі, за винятком знавців, – хоча я оголошую, що заперечення мої проти знавців лайки тільки такі – які я зробив би проти знавців живопису і т. д. і т. д. – уся ця компанія настільки обважена кругом і офетишена брязкальцями та дрібничками критичних зауважень, – або ж, залишаючи цю метафору, якої, до речі сказати, мені шкода, – бо я її роздобув у таких далеких краях, як береги Гвінеї, – голови їх, сер, настільки завантажені лінійками та циркулями і відчувають таку непереборну схильність прикладати їх з усякого приводу, що для геніального твору краще відразу вирушити до дідька, ніж чекати, поки вони його розтерзають і замучать до смерті.

– А як учора в театрі Гаррик [150]виголосив свій монолог? – О, проти всяких правил, мілорд, – зовсім не рахуючись із граматикою! Між іменником і прикметникам, які мають узгоджуватися в числі, відмінку та роді, він зробив розрив ось так, – зупинившись, начебто це ще вимагалося з’ясувати, – а між називним відмінком, що, як відомо вашій ясновельможності, має керувати дієсловом, він дванадцять разів робив у епілозі паузу три і три п’ятих секунди щоразу, за секундоміром, мілорде. – Чудова граматика! – Але, розриваючи свою мову, – чи розривав він також і зміст? Хіба жести його та міміка не заповнювали порожнеч? – Хіба очі його мовчали? Ви дивились уважно? – Я дивився тільки на годинник, мілорде. – Чудовий спостерігач!