Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Великі уми сходяться: ледве тільки лікар Слоп кинув погляд на свій мішок (що він зробив не перш, ніж суперечка з дядьком Тобі про повивальне мистецтво йому про нього нагадала) – як ця сама думка прийшла йому в голову. – Слава Богу, – сказав він (сам до себе), – що місіс Шенді так важко доводиться, – інакше вона встигла б сім разів народити раніше, ніж половина цих вузлів могла бути розв’язана. – Але тут потрібно розрізняти – думка ця тільки плавала в голові лікаря Слопа, без вітрил і без баласту, як просте припущення, мільйони таких думок, як відомо вашій милості, щодня спокійно плавають у тонкій рідині людського розуміння, не виносячись ні вперед, ні назад, аж поки який-небудь легкий порив пристрасті або користі прижене їх до того чи іншого краю.

Раптовий тупіт у кімнаті нагорі, біля ліжка моєї матері, зробив припущенню доктора послугу, про яку я говорю. – От нещастя, – мовив лікар Слоп; – якщо я не покваплюся, зі мною дійсно так і станеться, як я припустив.

У випадку вузлів , – я передусім не бажав би бути зрозумілим так, ніби я під ними маю на увазі затяжні петлі, – тому що впродовж «мого життя і думок» – думки мої про них доречніше буде висловити, коли я торкнуся катастрофи з моїм двоюрідним дідом, містером Гаммондом Шенді, – маленькою людиною, – але з багатою фантазією: – він уплутався в змову герцога Монмута; [145]– я також не маю тут на увазі вузлів того особливого виду, які називаються бантами; – для їх розв’язування вимагається так мало спритності, мистецтва або терпіння, що говорити про них було б нижче моєї гідності. – Ні, під вузлами, про які я веду мову, повірте мені, ваші преподобія, я розумію добротні, чесні, диявольськи тугі, міцні вузли, затягнуті bona fіde, [146]як це зробив Обадія, – вузли, в яких немає ніякої хитрості, на зразок здвоювання вірьовки та протягування обох її кінців через annulus [147]чи петлю, утворену вторинним їх сплетенням, – аби їх можна було спустити і розв’язати за допомогою – Сподіваюся, ви мене розумієте.

Отже, у випадку цих вузлів і різних перешкод, які, з дозволу ваших преподобій, вони кидають нам під ноги на життєвому шляху, – кожна нетерпляча людина може вихопити свій складаний ніж і їх розрізати. – Це неправильно. Повірте, панове, найбездоганніший спосіб, приписуваний нам і розумом і совістю, – прикласти до них наші зуби або наші пальці. – Лікар Слоп утратив свої зуби, – улюблений його інструмент, коли він одного дня, при важких пологах, витягаючи його, невірно направив або погано приладнав, – улюблений його інструмент, невдало ковзнувши, вибив докторові руків’ям три кращі зуби; – він спробував було пустити в хід пальці – та ба! нігті на його вказівних і великих пальцях були коротко обстрижені. – Дідько б його забрав! Я ніяк не можу з ним упоратися, – закричав лікар Слоп. – Тупіт над головою біля ліжка моєї матері посилився. – Чума б його напала, цього неробу! Ні за що мені не розплутати цих вузлів. – Моя мати застогнала. – Позичте мені ваш складаний ніж – треба ж мені нарешті розрізати ці вузли – фе! – тьху! – Господи, я розрізав собі великий палець до самої кістки! – Прокляття цьому бовдурові – якщо немає іншого акушера на п’ятдесят миль кругом – мене доведено до непридатності цього разу – щоб цього мерзотника повісили – щоб його розстріляли – щоб усі чорти в пеклі взялися за цього телепня. —

Мій батько ставився до Обадії з великою повагою і терпіти не міг слухати, коли його лаяли таким чином, – він, крім того, ставився з деякою пошаною до самого себе – і теж не переносив, коли з ним обходились образливо.

Якби обрізав собі лікар Слоп що-небудь інше, тільки не великий палець – батько залишив би це без уваги – взяла б гору його розсудливість; але у становищі, що склалося, він вирішив узяти реванш.

– Малі прокляття, лікарю Слоп, при великих невдачах, – сказав батько (висловивши спершу лікареві співчуття з нагоди нещастя, що спіткало його), – лише марна трата наших сил і душевного здоров’я. – Я з вами згоден, – відповів лікар Слоп. – Це однаково що стріляти бекасинником по бастіону, – зауважив дядько Тобі (переставши насвистувати). – Такі прокляття, – вів далі батько, – тільки хвилюють вашу кров – не приносячи нам ніякого полегшення; – що стосується мене, то я рідко сварюсь або проклинаю – я вважаю, що це погано, – але якщо вже ненароком це зі мною трапляється, я зазвичай настільки зберігаю цілковите самовладання (– Правильно, – сказав дядько Тобі), що примушую лайку служити моїм цілям – тобто я сварюся, аж поки відчую полегшення. Втім, людина мудра та справедлива завжди намагатиметься розміряти кількість жовчі, якій вона дає таким чином вихід, не лише з мірою свого збудження – але також із величиною та зловмисністю обрáзи, на яку жовч її має вилитися. – Тільки умисні обрáзи завдають болю , – зауважив дядько Тобі. – З цієї причини, – вів далі батько з істинно сервантесівською поважністю, – я сповнений найбільшої пошани до одного джентльмена, який, не покладаючись на свою помірність у цій справі, сів і вигадав (на дозвіллі, звичайно) формули проклять, відповідних для будь-якого випадку, з яким міг він зустрітися, починаючи від найнезначніших і до найтяжчих із образ, – формули ці були ним ретельно зважені, і він міг на них покластися, чому і тримав завжди під рукою на каміні, готовими до вживання. – Я ніколи не припускав, – мовив лікар Слоп, – щоб така річ могла кому-небудь спасти на думку, – а ще менш, аби вона була ким-небудь здійснена. – Даруйте, будь ласка, – відповів батько: – ще сьогодні вранці я читав один із таких творів братові Тобі, коли він розливав чай, – щоправда, я ним не скористався – він лежить онде на полиці над моєю головою; – але якщо пам’ять мене не зраджує, річ ця занадто сильна для порізу пальця. – Зовсім ні, – сказав лікар Слоп. – Дідько б забрав цього неробу. – У такому разі, – відповів батько, – документ увесь до ваших послуг, лікарю Слоп, – за умови, що ви його прочитаєте вголос. – З цими словами він підвівся і дістав формулу відлучення римської церкви (батькові моєму, аматорові колекціонувати курйози, вдалося дістати копію з неї з церковної книги Рочестерського собору), написану єпископом Ернульфом. – З виразом граничної серйозності в погляді та в голосі, здатним розчулити самого Ернульфа, – він вручив її лікареві Слопу. – Лікар Слоп обмотав свій палець кутиком носової хустки і з перекошеним обличчям, але ні про що не підозрюючи, прочитав уголос таке – дядько Тобі тим часом з усієї сили насвистував Ліллібуллеро.