Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– А що ви скажете про цю нову книгу, яка чинить стільки галасу скрізь? – Ах, мілорде, вона вся перекошена, – поза всякими правилами! – жоден із її чотирьох кутів не можна назвати прямим. – У мене були в кишені лінійка та циркуль, мілорде. – Чудовий критик!

– А що стосується епічної поеми, яку ваша ясновельможність звеліли мені розглянути, – то, змірявши її довжину, ширину, висоту і глибину і звіривши дані у себе вдома з точною шкалою Боссю [151]– я знайшов, мілорде, що вона на всіх напрямках перевищує норму. – Дивний знавець!

– А зайшли ви подивитися на велику картину, коли поверталися додому? – Жалюгідна мазанина, мілорде! І жодну групу не написано за принципом піраміди ! – а яка ціна! – Адже в ній немає і ознак колориту Тиціана – виразності Рубенса – грації Рафаеля – чистоти Доменікіно – корреджистості Корреджо – знань Пуссена – пластичності Ґвідо – смаку Карраччі – або сміливого малюнка Анджело. – Змилосердьтеся, Бога ради! – З усіх жаргонів, якими жаргонять у цьому жаргонящому світі, – жаргон ханжів хоч і можна вважати найгіршим – найнищівнішим, однак, є жаргон критиків!

– Я готовий пройти п’ятдесят миль пішки (тому що не маю придатного верхового коня), щоб поцілувати руку людини, благородне серце якої охоче передає віжки своєї уяви до рук улюбленого письменника – і яка насолоджується читанням, не знаючи чому і не запитуючи чому.

Великий Аполлоне! якщо ти схильний дарувати – даруй мені – більшого я не прошу – лише трішечки природного гумору з іскоркою власного твого вогню в нім – і пішли Меркурія з його лінійками та циркулями , якщо у нього знайдеться час, передати мої вітання – не важливо кому.

Так от, я беруся довести кожному, окрім знавців, що всі лайки та прокляття, якими ми розтинали повітря протягом останніх двохсот п’ятдесяти років як самобутні, – за винятком великого пальця апостола Павла – Божого м’яса і Божої риби – лайок монархічних і притому, зважаючи на тих, хто до них удавався, зовсім непоганих: адже при королівських лайках не важливо, риба вони чи м’ясо; – за цим винятком, я стверджую, між ними немає жодної лайки або, принаймні, прокляття, які не було б тисячу разів скопійовано та перекопійовано з Ернульфа; проте, подібно до інших копій, які всі вони за силою та виразністю страшенно далекі від оригіналу! – « Прокляни тебе Боже» – вважається непоганим прокляттям – і само по собі цілком прийнятне. – Але зіставте його з Ернульфовим – «Нехай прокляне тебе всемогутній Бог Отець – нехай прокляне тебе Бог Син – Нехай прокляне тебе Бог Дух Святий», – і ви побачите всю його нікчемність. – В Ернульфових прокляттях є щось східне, до чого нам ні за що не дотягнутися; крім того, Ернульф куди винахідливіший – він був щедріше обдарований якостями богохульника – і мав таке ґрунтовне знання людського тіла з його перетинками, нервами, зв’язками, суглобами і зчленуваннями – що, коли він проклинав, – од нього не вислизав жоден орган. – Щоправда, в манері його є деяка жорсткість – у нього, як у Мікеланджело, бракує витонченості – та зате скільки gusto! [152]

Батько мій, який, загалом кажучи, на все дивився зовсім інакше, ніж інші люди, ні за що не хотів допустити, щоб документ цей був оригіналом. – Він розглядав скоріше Ернульфову анафему як певний кодекс проклять, у якому, за його припущенням, після занепаду проклинального мистецтва під м’якшим управлінням одного з пап, Ернульф, за наказом його наступника, з великою вченістю і старанністю зібрав разом усі закони прокляття: – з цих самих міркувань Юстиніан, в епоху занепаду імперії, наказав своєму канцлерові Трибоніану зібрати всі римські або цивільні закони до одного кодексу, або дигести, – щоб, піддавшись іржі часу – і фатальної долі всього, що надано усній традиції, – вони не загинули назавжди для світу.

Із цієї причини батько часто стверджував, що немає такої лайки, від величної та приголомшливої божби Вільгельма Завойовника ( блиском Божим ) до найнижчої лайки сміттяра ( лусни твої очі ), якої не можна було б знайти в Ернульфа. – Словом, – додавав він, – хотів би я бачити людину, яка перелаяла б його.

Гіпотеза ця, подібно до більшості гіпотез мого батька, своєрідна, а також дотепна; – єдине моє заперечення проти неї те, що вона перевертає мою власну гіпотезу.

– Боже милостивий! – бідна пані моя ось-ось знепритомніє – і болі її вщухли – і краплі закінчились – і склянка з ліками розбилась – і доглядачка порізала собі руку – (– А я – великий палець! – закричав лікар Слоп) – і дитина там, де вона була, – вела далі Сузанна, – і повитуха впала навзнак на ребро підставки біля каміна і так ударила собі підкрижжя, що воно в неї чорне, як ваш капелюх. – Піду подивлюся, – сказав лікар Слоп. – Воно цього не варте, – заперечила Сузанна, – ви б краще подивилися на мою пані; – але повитусі дуже б хотілося спершу вам розповісти, як іде справа, чому вона і просить вас завітати зараз же нагору і поговорити з нею.