Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Природа людська в усіх професіях однакова.

Повитуху щойно було піднесено над лікарем Слопом. – Він цього не витримав. – Ні, – заперечив лікар Слоп, – пристойніше було б, якби ця повитуха спустилася до мене. – Люблю субординацію, – сказав дядько Тобі, – коли б не було її, не знаю, що трапилося б після взяття Лілля з гарнізоном Гента під час голодного заколоту в десятому році. [153]– Я теж, – підхопив лікар Слоп (пародіюючи зауваження дядька Тобі, що скочив на свого коника, хоча і його коник, не гірше за дядькового, закусив вудила), – не знаю, капітане Шенді, що сталося б із нашим гарнізоном нагорі посеред заколоту й гармидеру, що зчинилися, здається, там зараз, якби не субординація моїх пальців по відношенню до ****** – застосування яких, сер, при нещасті, яке спіткало мене, випадає так à propos, [154]що, коли б не було їх, поріз мого великого пальця, мабуть, відчувався б родиною Шенді доти, поки родина Шенді існує на світі.

Повернімося тепер до ****** – в попередньому розділі. Чудовий викрутас красномовства полягає (принаймні, полягав у той час, коли красномовство процвітало в Афінах і в Римі, і полягав би донині, якби оратори носили мантії) в тому, щоб не називати річ, якщо річ цю ви тримаєте при собі іn petto [155]і готові зненацька пред’явити її, коли знадобиться. Шрам, сокиру, меч, продірявлений нижній одяг, заіржавілий шолом, півтора фунти золи в урні або трикопійчаний горщик розсолу – але над усе по-царськи виряджене немовля. – Втім, якщо дитина бувала занадто юною, а промова такої довжини, як друга філіппіка Тулія, – вона, звичайно, бруднила мантію оратора. – А з іншого боку, будучи переростком, – виявлялася занадто громіздкою й утрудняла рухи оратора – так що останній майже стільки ж утрачав од неї, скільки вигравав. – Коли ж державний муж нападав на потрібний вік точка в точку – коли він так вправно заховував свого Bambіno в складках мантії, що жоден смертний не міг його учути, – пред’являв його так своєчасно, що жодна душа не могла сказати, чи з’явився він головою і плечима… – О добродії мої, це робило чудеса! – Це відкривало шлюзи, морочило голови, хитало основи і звертало з налагоджених шляхів політику половини нації.

Такі штуки можна, одначе, проробляти тільки в тих державах, повторюю, і в ті епохи, коли оратори носять мантії – і притому досить просторі, братове мої, що вимагають ярдів двадцять або двадцять п’ять хорошого пурпуру, дуже тонкого і цілком доброякісного, – з широкими складками, що розвіваються й утворюють малюнок благородного стилю. – Усе це ясно показує, з дозволу ваших милостей, що нинішній занепад красномовства та мала від нього користь як у приватному, так і в громадському житті виникають ні від чого іншого, як від короткого одягу й виходу із ужитку просторих штанів. – Адже під нашими не можна заховати, мадам, нічого, що варто було б показати.

Лікар Слоп ледве не виявився винятком в усьому цьому ланцюгові доказів: зелений байковий мішок, який лежав у нього на колінах, коли він почав пародіювати дядька Тобі, – був для нього однаково що краща мантія на світі. Ось чому, передбачаючи, що фраза його закінчиться нещодавно ним винайденими щипцями , він запустив у мішок руку, щоб мати їх напоготові й викласти, коли ваші превелебності зосередили стільки уваги на ******. Якби йому це вдалося – дядько Тобі був би, звичайно, осоромлений: фраза його і речовий аргумент сходилися в цьому разі точка в точку, як дві лінії, що утворюють вихідний кут равеліну, – лікар Слоп ні за що б не поступився своїм інструментом – і дядькові Тобі довелося б або втікати, або брати щипці приступом. Але лікар Слоп діяв так незграбно, витягаючи їх із мішка, що погубив увесь ефект, і, що було ще вдесятеро гірше (адже в житті біда рідко приходить одна), витягаючи щипці , він, як на лихо, витягнув разом з ними також і шприц .

Коли припущення можна зрозуміти в двох значеннях – те так уже водиться в суперечках, що супротивник може заперечувати, взявши його в тому значенні, яке йому подобається або яке він вважає для себе зручнішим. – Ця обставина віддала всі переваги в суперечці дядькові Тобі. – Господи Боже! – вигукнув дядько Тобі, – невже дітей виводять на світло за допомогою шприца ?

– Чесне слово, сер, ви здерли мені вашими щипцями всю шкіру з обох рук, – закричав дядько Тобі, – та ще на додачу розплющили на холодець суглоби всіх моїх пальців. – Ви самі винні, – сказав лікар Слоп, – вам треба було щільно стиснути разом ваші кулаки у формі голови дитини, як я вам сказав, і сидіти нерухомо. – Я так і зробив, – відповів дядько Тобі. – Отже, кінці моїх щипців недостатньо оснащені, або заклепка ослабла, – або ж від порізу великого пальця я діяв трохи незграбно – або, можливо… – Як добре, одначе, – мовив мій батько, перериваючи це перерахування можливостей, – що ваш дослід спершу пророблено було не над головою моєї дитини. – Вона б не постраждала ні на вишневу кісточку, – відповів лікар Слоп. – А я стверджую, – сказав дядько Тобі, – що ви б їй розплющили мозочок (хіба тільки череп у неї міцний, як граната) і обернули увесь його вміст в юшку. – Нісенітниця! – заперечив лікар Слоп, – голова у новонародженого від природи ніжна, як м’якуш яблука, – шви легко розходяться – і, крім того, я міг би його витягнути і за ноги. – Неправда, – сказала вона. – Я б вважав за краще, щоб ви з цього почали, – мовив мій батько.