– Це пояснюється тим , – заперечив мій батько, – що при наших обчисленнях часу ми так звикли до хвилин, годин, тижнів і місяців – а при рахунку годин (провалитися б усім годинникам у нашому королівстві) так звикли вимірювати для себе і для наших домашніх різні їх частини – що надалі зміна наших ідей навряд чи матиме для нас яке-небудь значення або приносити нам яку-небудь користь.
– Проте, спостерігаємо ми це чи ні, – вів далі батько, – в голові кожної здорової людини відбувається регулярна зміна тих або інших ідей, які йдуть низкою одна за одною, точнісінько як… – Артилерійський обоз? – сказав дядько Тобі. – Як низка маячні! – вів далі батько, – які змінюють одна одну в наших умах і йдуть одна за одною на певних відстанях, зовсім як зображення на внутрішній стороні ліхтаря, що обертається від тепла свічки. – А в мене, – мовив дядько Тобі, – вони, дійсно, більше схожі на вертушку, що приводиться в рух димом із вогнища. – У такому разі, братику Тобі, – відповів батько, – мені нічого більше сказати вам з цієї теми.
– Який вдалий збіг обставин пропав марно! – Батько мій на рідкість в ударі давати філософські пояснення – готовий енергійно переслідувати будь-яке метафізичне положення до самих сфер, де його враз закутують хмари і густий морок; – Дядько Тобі у відмінному настрої його слухати; – голова у нього як димова вертушка: – димар не прочищений, і думки в нім крутяться та крутяться, суціль закоптілі й зачорнені сажею! – Присягаюся надгробним каменем Лукіана [157]– якщо він існує – а якщо ні, так його прахом! Присягаюся прахом мого дорогого Рабле і ще дорожчого Сервантеса! – розмова мого батька і дядька Тобі про час і вічність – була такою, що тільки пальчики облизати! і батько мій, що зопалу її обірвав, викрав із онтологічної скарбниці таку коштовність, яку, ймовірно, не здатні туди повернути ніякий збіг сприятливих випадковостей і ніяке зібрання великих людей.
Хоча батько мій наполегливо не бажав продовжувати почату розмову – а все не міг викинути з голови димову вертушку дядька Тобі; – спершу він, щоправда, відчув себе зачепленим, – проте порівняння це містило в собі щось, що підбурювало його фантазію; ось чому, спершись ліктем на стіл і схиливши на долоню правий бік голови, – він пильно подивився на вогонь – і почав подумки розмовляти і філософствувати з приводу цієї вертушки. Але життєві його духи настільки стомлені були важкою роботою дослідження нових сфер і безперервними зусиллями осмислити різноманітні теми, що йшли одна за одною в їх розмові, – що образ димової вертушки незабаром завертів усі його думки, перевернувши їх догори ногами, – і він заснув перш, ніж усвідомив, що з ним робиться.
Що ж до дядька Тобі, то не встигла його димова вертушка зробити десяток обертів, як він теж заснув. – Залишимо ж їх у спокої! – Лікар Слоп змагається нагорі з повитухою і моєю матір’ю. – Трім зайнятий перетворенням пари старих ботфортів на дві мортири, які майбутнього літа мають бути спожиті в справу при облозі Мессіни, – і під цю хвилину протикає в них запали кінцем розжареної кочерги. – Усіх моїх героїв збув я з рук: – уперше випала мені вільна хвилина, – так скористаюся нею і напишу передмову.
Передмова автора
Ні, я ні слова не скажу про неї – ось вам вона! – Видаючи її – я звертаюся до світу – і світу її заповідаю: – нехай вона сама говорить за себе.
Я знаю тільки те – що коли я сів за стіл, наміром моїм було написати хорошу книгу й, оскільки це під силу слабкого мого розуміння, – книгу мудру та скромну – я тільки всіляко старався, коли писав, вкласти в неї всю дотепність і всю розсудливість (хоч скільки б їх було), які вважав за потрібне відпустити мені великий їх Творець і Подавець, – так що, як бачите, шановні панове, – тут усе йде так, як до вподоби Господу Богу.
І ось Агеласт (розкритикувавши мене) говорить, що коли в ній є, мабуть, дещиця дотепності – то розсудливості немає ніякої. А Тріптолем і Футаторій, погоджуючись із ним, запитують: та й чи може вона там бути? Адже дотепність і розсудливість ніколи не йдуть рука в руку на цьому світі, позаяк дві ці розумові операції так само далеко перебувають одна від одної, як схід від заходу. – Так, – говорить Локк, – як випуск газів від гикання, – кажу я. Але у відповідь на це Дідій, великий знавець церковного права, у своєму кодексі de fartendі et іllustrandі fallacііs [158]стверджує і ясно показує, що пояснення прикладом не є доказ, – і я, у свою чергу, не стверджую, що протирання дзеркала дочиста є силогізм, – але від цього всі ви, дозвольте доповісти вашим милостям, бачите краще – так що найголовніша користь від таких речей полягає тільки в прочищенні розуму перед застосуванням доказу в справжньому значенні, щоб звільнити його від щонайменших порошинок і плямочок каламутної матерії, які, коли б ми залишили їх там плавати, могли б утруднити розуміння й усе зіпсувати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу