Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Так от, дорогі мої антишендіанці й тричі досвідчені критики і соратники (адже для вас пишу я цю передмову) – і для вас, хитромудрі державні мужі й розсудливі лікарі (нумо – геть ваші бороди), прославлені своєю важливістю й мудрістю: – Монопол, мій політик, – Дідій, мій адвокат, – Кісарцій, мій друг, – Футаторій, мій керівник, – Гастріфер, хранитель мого життя, – Сомноленцій, бальзам і спокій її, – й усі інші, як мирно сплячі, так і безсонні, як церковники, так і миряни, що їх я скорочено, а зовсім не зі злості, звалюю в одну купу. – Вірте мені, високоповажні.

Найгарячіше моє бажання і найполум’яніша за вас і за себе молитва, якщо це ще для нас не зроблено, – полягають у тому, щоб великі дари та скарби як дотепності, так і розсудливості, з усім, що їх зазвичай супроводить, – на зразок пам’яті, фантазії, генія, красномовства, кмітливості і так далі – пролилися на нас у цю дорогоцінну хвилину без обмежень і запобіжних заходів, без перешкод і перепон, сповнені вогню, наскільки кожен із нас у змозі винести, – з піною, осадом і всім іншим (бо я не хочу, щоб навіть крапля пропала) – в різні вмістища, клітки, кліточки, житла, спальні, їдальні й усі вільні місця нашого мозку – та так, щоб їх можна було ще туди впорскувати і вливає, згідно з істинним змістом і значенням мого бажання, аж поки кожна така посудина, як велика, так і маленька, наповниться, набереться й насититься ними в такій мірі, що більше вже не можна буде ні додати, ні зменшити, хоч би йшлося про рятування життя людського.

Боже ти мій! – як би ми прекрасно тоді попрацювали! – які чудеса я б здійснив! – і скільки натхнення знайшов би я в собі, почавши писати для таких читачів! – А ви – праведне небо! – з яким захватом засіли б ви за читання. – Але на жаль! – це занадто – мені зле – при цій думці я від захвату непритомнію! – це більше, ніж сили людські можуть винести! – підтримайте мене – у мене голова обертом пішла – в очах потемніло – я помираю – мене вже немає. – На допомогу! На допомогу! На допомогу! – Але постійте – мені знову стало краще: я починаю передбачати, що коли це пройде, всі ми залишимось, як і раніше, великими дотепниками – і, отже, дня не проведемо у злагоді один з одним: – буде стільки сатир і сарказмів – знущання і злих жартів, кепкувань і кпинів – стільки випадів із-за рогу й ударів у відповідь, – що нічого, окрім розбрату, в нас не вийде. – Непорочні світила! як ми перегриземось і передряпаємось, який здіймемо галас і ґвалт, скільки переламаємо голів, як старанно битимемо один одного по руках і влучатимемо в найвразливіші місця – де нам ужитися між собою!

Але ж, з іншого боку, всі ми будемо також людьми надзвичайно розсудливими і без зусиль залагоджуватимемо справи, як тільки вони почнуть розладнуватися; хоч би ми спротивіли один одному вдесятеро більше, ніж стільки ж чортів і чортиць, усе-таки ми будемо, дорогі мої ближні, уособленням чемності й доброзичливості – молока й меду – у нас буде друга обітована земля – рай на землі, якщо тільки така річ можлива, – так що, загалом, ми виплутаємося досить пристойно.

Усе, через що я хвилююсь, і про що турбуюсь, і що особливо мучить мою уяву нині, це – як мені взятися за свою справу; адже вашим милостям добре відомо, що згаданих небесних дарів – дотепності і розсудливості , які я б бажав бачити щедро відпущеними вашим милостям і мені самому, – припасено на нас усіх лише певна кількість на потребу і на користь усього людського роду; вони посилаються нашому великому всесвіту такими крихітними дозами , розкиданими там і тут по різних затишних куточках, – виливаються такими ріденькими цівками і на таких величезних відстанях одна від одної, що чудуєшся, як вони ще не видихались або як їх вистачає для екстрених потреб усіх великих держав і густо населених імперій.

Щоправда, тут потрібно враховувати ту обставину, що на Новій Землі, в північній Лапландії і в усіх холодних і похмурих областях земної кулі, розташованих у безпосередній близькості від Арктики й Антарктики, – де всі турботи людини протягом майже дев’яти місяців підряд обмежені вузькими межами її барлогу – де духовне життя пригнічене і зведене майже до нуля – і де людські пристрасті й усе, що з ними пов’язане, заморожені, як і самі ті краї, – там, у тих краях, цілком досить нікчемних зачатків розсудливості – а що стосується дотепності – те без неї обходяться зовсім і абсолютно – бо оскільки ні іскри її там не вимагається – то ні іскри її й не відпущено. Нехай охоронять нас ангели Господні! Яке там, мабуть, нудне заняття управляти королівством, вести битву, або укладати договір, або змагатися в перегонах, або писати книгу, або зачинати дитину, або керувати засіданням провінційного капітулу, при такому значному браку дотепності й розсудливості! Змилосердьтеся, більше не думатимемо про це, а вирушимо якнайскоріше на південь, у Норвегію, – перетнемо, якщо вам охота, Швецію через маленьку трикутну провінцію Ангерманію до Ботнічного озера; поїдемо уздовж його берегів західною і східною Ботнією в Карелію і далі, по державах і провінціях, прилеглих до північної сторони Фінської затоки і північно-східної частини Балтики, до Петербурга і вступимо в Інгрію; – а звідти відправимося напростець через північні частини Російської імперії – залишаючи Сибір трохи ліворуч – доки аж потрапимо в саме серце російської й азіатської Татарії.