Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Мені немає потреби говорити вашим милостям, що це пророблялося з такою хитрістю і спритністю – що навіть великий Локк, якого рідко вдавалося обдурити фальшивими звуками, – був тут обдурений. Цькування бідолашних дотепників велося, очевидно, такими густими й урочистими голосами і за сприяння великих перук, важливих фізіономій та інших знарядь обману стала такою загальною, що ввела і філософа в оману. – Локк здобував собі славу очищенням світу від сміттєвої купи ходячих хибних думок, – але ця помилка не належала до їх числа; таким чином, замість того щоб холоднокровно, як годиться істинному філософові, досліджувати стан речей, перш ніж про нього філософствувати, – він, навпаки, прийняв його на віру, приєднався до улюлюкання і волав так само несамовито, як і інші.

Відтоді це стало Magna charta [161]дурощів – але, як ви ясно бачите, ваші превелебності, її було здобуто таким чином, що право на неї фартінга не варте; – до речі сказати, це одне з численних брудних шахрайств, за яке поважним людям, з усією їх поважністю, доведеться відповідати на тому світі.

Що ж до великих перук, про які я, може здатися, говорив занадто вільно, – то дозвольте мені пом’якшити все необережно сказане на шкоду і в осуд їм заявою загального характеру. – Я не маю ніякої відрази, ніякої ненависті й ніякого упередження ні проти великих перук, ні проти довгих борід – доти, поки не виявляю, що перуки ці замовляються і бороди відрощуються для прикриття згаданого шахрайства – хай там яка була б його мета. – Бог з ними! Зауважте тільки – я пишу не для них.

Щодня протягом, принаймні, десяти років батько вирішував полагодити їх – вони не полагоджені й досі; – у жодному будинку, окрім нашого, їх так не залишили б і години, – і що найдивніше, не було на світі предмета, про який батько говорив би з таким красномовством, як про дверні завіси. – Та все ж він був, звичайно, залишений ними в найбільших дурнях, яких тільки світ виробляв: красномовство батька і його вчинки вічно були не в ладах між собою. – Щоразу, коли двері у вітальню розчинялися, – філософія його і його принципи ставали їх жертвою; – три краплі мастила на пір’їнці і міцний удар молотком урятували б його честь назавжди.

– Яка непослідовна істота людина! – Знемагає від ран, які має можливість вилікувати! – Усе життя її в суперечності з її переконаннями! – Її розум, цей дорогоцінний Божий дар, – замість того щоб проливати єлей на її чутливість, тільки її дратує – примножуючи її страждання і засмучуючи його і непокоячи під їх тягарем! – Жалюгідне, нещасне створіння, безсиле втекти від своєї долі! – Хіба мало в цьому житті неминучих приводів для горя, навіщо ж добровільно додавати до них нові, збільшуючи число наших лих, – навіщо боротися проти зол, яких нам не здолати, і підкорятись іншим, які можна було б назавжди вигнати з нашого серця за допомогою десятої частини заподіюваного ними клопоту?

Присягаюся всім, що є доброго і благородного! якщо мені вдасться дістати три краплі мастила і знайти молоток на відстані десяти миль від Шенді-холу – завіси дверей у вітальню буде полагоджено ще за нинішнього правління.

Змайструвавши нарешті дві мортири, капрал Трім прийшов від свого виробу в невимовний захват; знаючи, яка радість буде для його пана подивитися на ці мортири, він не міг утриматися від спокуси негайно віднести їх у вітальню.

Окрім уроку, який я хотів викласти, розповідаючи про дверні завіси , я маю намір запропонувати умоглядне міркування, що з нього випливає. Ось воно:

якби двері у вітальню відчинялись і ходили на своїх завісах, як годиться справним дверям —

– чи, наприклад, так вправно, як крутився на своїх завісах наш уряд, – (інакше кажучи, коли його заходи цілком узгоджувалися з бажанням ваших милостей – інакше я беру назад своє порівняння), – в цьому разі, говорю я, ні для пана, ні для слуги не було б ніякої небезпеки в тому, що капрал Трім крадькома прочинив двері: побачивши батька мого і дядька Тобі міцно сплячими – капрал, із властивої йому глибокої шанобливості, тихесенько пішов би, і обидва брати продовжували б так само мирно спочивати у своїх кріслах, як і при його появі; але річ ця була, щиро кажучи, абсолютно нездійсненна, бо до щогодинних незадоволень, що заподіювалися батьку протягом багатьох років неполагодженими дверними завісами, – відносилося також і ось що: ледве тільки мій батько складав руки, готуючись подрімати після обіду, як думка, що він неодмінно буде розбуджений першим же, хто відчинить двері, незмінно заволодівала його уявою і так наполегливо ставала між ним і першими ласкавими дотиками очікуваної дрімоти, що викрадала у нього, як він часто скаржився, всю її солодкість.