Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Я впевнений, – сказав я, – що його милості ця скибочка не здасться гіршою, якщо її підсмажить старий солдат. – Хлопчик схопив мене за руку й розридався. – Бідолаха, – сказав дядько Тобі, – він виріс в армії, й ім’я солдата, Тріме, прозвучало в його вухах як ім’я друга. – Шкода, що його немає тут.

– Під час найтриваліших переходів, – сказав капрал, – мені ніколи так сильно не хотілось обідати, як захотілося заплакати з ним разом. Що б це могло зі мною бути, з дозволу вашої милості? – Нічого, Тріме, – сказав дядько Тобі, сякаючись, – просто ти добрий хлопчина.

– Віддаючи йому підсмажену скибочку хліба, – вів далі капрал, – я вважав за потрібне сказати, що я слуга капітана Шенді та що ваша милість (хоч ви йому й чужий) дуже турбується про здоров’я його батька, – і що все, що є у вашому будинку або в льосі, – (– Ти міг би додати – і в гаманці моєму, – сказав дядько Тобі) – все це до його послуг від щирого серця. – Він низько вклонився (вашій милості, звичайно), нічого не відповів, – тому що серце його було переповнене, – і пішов нагору з підсмаженою скибочкою хліба. – Ручаюся вам, мій дорогий, – сказав я, коли він відчинив двері з кухні, – ваш татусь видужає. – Священик, помічник містера Йорика, курив люльку біля кухонного вогню, – але жодним словом, ні добрим, ні поганим, не втішив хлопчика. – На мою думку, це недобре, – додав капрал. – Я теж так думаю, – сказав дядько Тобі.

– Випивши склянку канарського та з’ївши скибочку хліба, лейтенант відчув себе трохи бадьоріше і послав у кухню сказати мені, що він радий буде, якщо хвилин через десять я до нього піднімусь. – Я вважаю, – сказав хазяїн, – він хоче помолитися, – тому що на стільці біля його ліжка лежала книга, і коли я зачиняв двері, то бачив, як його син узяв подушечку. —

– А я думав, – сказав священик, – що ви, панове військові, містере Тріме, ніколи не молитеся. – Минулого вечора я чула, як цей бідолашний джентльмен молився, і дуже гаряче, – сказала хазяйка, – власними вухами чула, а то б не повірила. – Солдат, з дозволу вашої превелебності, – сказав я, – молиться (за власним почином) так само часто, як і священик, – і коли він б’ється за свого короля та за своє життя, а також за честь свою, у нього є більше причин помолитися, ніж у кого-небудь на світі. – Ти це добре сказав, Тріме, – мовив дядько Тобі. – Але коли солдат, – сказав я, – з дозволу вашої превелебності, простояв дванадцять годин підряд у траншеях, по коліна в холодній воді, – або промучився, – сказав я, – декілька місяців уряд у довгих і небезпечних переходах, – зазнаючи випадкових нападів із тилу сьогодні – і сам нападаючи на інших завтра; – якого відряджають туди – направляють контрнаказом сюди; – провівши одну ніч безперервно під рушницею, – а другу – піднятий у самій сорочці раптовою тривогою; – який змерз до кісток, – не маючи, можливо, соломи у своєму наметі, щоб стати навколішки, – солдат мимоволі молиться, як і коли випаде. – Я вважаю, – сказав я, – тому що скривджений був за честь армії, – додав капрал, – я вважаю, з дозволу вашої превелебності, – сказав я, – що коли солдат знаходить час для молитви, – він молиться так само старанно, як і піп, – хоча і без всяких його кривлянь і лицемірства. – Ти цього не мусив говорити, Тріме, – сказав дядько Тобі, – бо тільки одному Богові відомо, хто лицемір і хто не лицемір: – у день великого генерального огляду всіх нас, капрале, на Страшному суді (й не раніше того) видно буде, хто виконував свій обов’язок на цьому світі й хто не виконував; і ми отримаємо підвищення, Тріме, по заслузі. – Я сподіваюся, отримаємо, – сказав Трім. – Так обіцяно у Священному Писанні, – сказав дядько Тобі, – ось завтра я тобі покажу. – А доти, Тріме, сподіватимемося на добрість і справедливість Вседержителя, на те, що якщо ми виконували свій борг на цьому світі, – у нас не запитають, в червоному чи в чорному каптані ми його виконували. – Сподіваюся, що не запитають, – сказав капрал. – Одначе ж розповідай далі, Тріме, – сказав дядько Тобі.

– Коли я зійшов нагору, – вів далі капрал, – у кімнату лейтенанта, що я зробив не раніше, як після закінчення десяти хвилин, – він лежав у ліжку, спершись ліктем на подушку і підперши голову рукою, а біля нього видно було чисту білу батистову хустку. – Хлопчик якраз нагнувся, щоб підняти з підлоги подушечку, на якій він, я так думаю, стояв навколішки, – книга лежала на ліжку, – і коли він випростався, тримаючи в одній руці подушечку, то другою рукою взяв книгу, щоб і її прибрати одночасно. – Залиш її тут, мій друже, – сказав лейтенант.