Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Признатися, я забув, – сказав хазяїн готелю, що повернувся з капралом, – але я можу ще раз запитати у його сина. – Так із ним іще й син? – сказав дядько Тобі. – Хлопчик, років одинадцяти-дванадцяти, – сказав хазяїн, – але бідолаха майже так само не торкався до їжі, як і його батько; він тільки й робить, що плаче та журиться день і ніч. – Вже дві доби він не відходить од ліжка хворого.

Дядько Тобі поклав ніж і виделку та відсунув од себе тарілку, коли все це почув, а Трім, не чекаючи наказу, мовчки вийшов і через кілька хвилин приніс люльку та тютюн.

– Постій трохи, не йди, – сказав дядько Тобі. -

– Тріме, – сказав дядько Тобі, коли закурив люльку та разів дванадцять із неї затягнувся. – Трім підійшов ближче і з поклоном став перед своїм паном; – дядько Тобі продовжував палити, не сказавши більше нічого. – Капрале, – сказав дядько Тобі, – капрал вклонився. – Дядько Тобі далі мовчав і докурив свою люльку.

– Тріме, – сказав дядько Тобі, – у мене в голові склався план – вечір сьогодні непогідний, так я хочу закутатися тепліше в мій рокелор [273]і відвідати цього бідолашного джентльмена. – Рокелор вашої милості, – заперечив капрал, – жодного разу не був надіваний із тієї ночі, коли ваша милість були поранені, несучи зі мною варту у траншеях перед воротами Святого Миколая, – а крім того, сьогодні так холодно і такий дощ, що, з рокелором і з цією погодою, вашій милості недовго на смерть простудитись і знову нажити собі болю в паху. – Боюся, що так, – відповів дядько Тобі, – але я не можу заспокоїтися, Тріме, після того, що тут розповів хазяїн готелю. – Якщо вже я про стільки дізнався, – додав дядько Тобі, – так хотів би знати все до кінця. – Як нам це влаштувати? – Доручіть справу мені, ваша милість, – сказав капрал; – я візьму капелюх і палицю, розвідаю все на місці й поступлю відповідно, а за годину детально про все рапортую вашій милості. – Ну, йди, Тріме, – сказав дядько Тобі, – і ось тобі шилінг, випий із його слугою. – Я все від нього вивідаю, – сказав капрал, зачиняючи двері.

Дядько Тобі набив собі другу люльку і якби думки його не відволікались іноді на обговорення питання, чи потрібно вивести куртину перед теналлю по прямій лінії або краще по зігнутій, – то можна було б сказати, що під час куріння він ні про що інше не думав, окрім як про бідолашного Лефевра та його сина.

Тільки коли дядько Тобі витрусив попіл із третьої люльки, капрал Трім повернувся додому й рапортував йому таке.

– Спочатку я зневірився, – сказав капрал, – доставити вашій милості які-небудь відомості про бідолашного хворого лейтенанта. – Так він дійсно служить в армії? – запитав дядько Тобі. – Так, – відповів капрал. – А в якому полку? – запитав дядько Тобі. – Я розповім вашій милості все по порядку, – відповів капрал, – як сам дізнався. – Тоді я, Тріме, наб’ю собі нову люльку, – сказав дядько Тобі, – і вже тебе не перебиватиму, поки ти не закінчиш; усідайся зручніше, Тріме, онде біля віконця, й розповідай усе спочатку. – Капрал відважив свій звичний уклін, що зазвичай говорив так ясно, як тільки міг сказати уклін: «Ваша милість дуже добрі до мене». – Після цього він сів, куди йому було звелено, і знову почав свою розповідь дядькові Тобі майже в тих же самих словах.

– Спочатку я було зневірився, – сказав капрал, – доставити вашій милості які-небудь відомості про лейтенанта і про його сина, тому що коли я запитав, де його слуга, від якого я б, напевно, довідався про все, про що зручно було запитати… – Це справедлива обмовка, Тріме, – зауважив дядько Тобі. – Мені відповіли, з дозволу вашої милості, що з ним немає слуги, – що він приїхав у готель на найманих конях, яких наступного ж ранку відпустив, відчувши, що не в змозі рухатися далі (щоб приєднатися до свого полку, я так гадаю). – Якщо я видужаю, мій друже, – сказав він, передаючи синові гаманець із дорученням заплатити візникові, – ми наймемо коней звідси. – Але, на жаль, бідолашний джентльмен ніколи звідси не поїде, – сказала мені хазяйка, – тому що я всю ніч чула годинник смерті, [274]– а коли він помре, хлопчик, син його, теж помре: такий він убитий горем.

– Я слухав цю розповідь, – вів далі капрал, – а в цей час хлопчик прийшов у кухню замовити скибочку хліба, про яку говорив хазяїн. – Тільки я хочу сам її приготувати для батька, – сказав хлопчик. – Дозвольте мені позбавити вас цієї праці, юначе, – сказав я, взявши виделку та запропонувавши йому мій стілець біля вогню на той час, що я підсмажуватиму його скибочку. – Я гадаю, сер, – із великою скромністю сказав він, – що я зумію йому краще догодити.