Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Він не має ходити швидко – або повільно, не має сидіти, схрестивши руки, – тому що це лінощі, – не має їх опускати, – тому що це дурість, – не має засовувати їх у кишені, – тому що це безглуздо. —

– Він не має ні бити, ні щипати, ні лоскотати, – не має гризти або стригти собі нігті, не має харкати, плювати, сопіти, не має барабанити ногами або пальцями в товаристві, – не має також (згідно з Еразмом) ні з ким розмовляти, коли мочиться, – або показувати пальцем на падло та на лайно. – «Ну, це все нісенітниця», – подумки зазначив дядько Тобі.

– Я хочу, – вів далі батько, – щоб він був людиною веселою, що любить пожартувати, життєрадісною, але в той же час розсудливою, уважною до своєї справи, пильною, далекоглядною, проникливою, меткою, швидкою в рішенні сумнівів і умоглядних питань, – він має бути мудрим, розсудливим і освіченим. – А чому ж не скромним і помірним, лагідним і добрим? – сказав Йорик. – А чому ж, – вигукнув дядько Тобі, – не прямим і великодушним, щедрим і хоробрим? – Абсолютно з тобою згоден, дорогий Тобі, – відповів батько, встаючи і потискуючи дядькові руку. – У такому разі, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, теж встаючи і відкладаючи трубку, щоб потиснути батькові другу руку, – уклінно прошу дозволу рекомендувати вам сина бідного Лефевра. – При цій пропозиції сльоза радості найчистішої води заіскрилася в оці дядька Тобі – й інша, абсолютно така ж, в оці капрала; – ви побачите чому, коли прочитаєте історію Лефевра. – Яку ж я зробив дурість! Не можу згадати (як, ймовірно, і ви), не довідавшись у потрібному місці, що саме мені перешкодило дозволити капралові розповісти її на свій лад; – проте випадок упущено, – тепер мені доводиться викласти її по-своєму.

Одного разу, влітку того року, коли союзники взяли Дендермонд, [272]тобто років за сім до переїзду батька в село, – і через майже стільки ж років після того, як дядько Тобі з Трімом потайки втекли з міського будинку мого батька в Лондоні, щоб почати одну з чудових облог одного з чудових укріплених міст Європи, – дядько Тобі одного разу вечеряв, а Трім сидів за ним біля невеликого буфета, – говорю: сидів, – бо до уваги до понівеченого коліна капрала (яке час від часу в нього сильно боліло) – дядько Тобі, коли обідав або вечеряв сам, ні за що не дозволяв Тріму стояти; – проте повага бідолашного капрала до свого пана була така велика, що, за допомогою хорошої артилерії, дядькові Тобі коштувало б менше зусиль узяти Дендермонд, аніж домогтися від свого слуги покори в цьому пункті; часто-густо, коли дядько Тобі оглядався, припускаючи, що нога капрала відпочиває, він виявляв бідолаху стоячим позаду в найшанобливішій позі; це породило між ними за двадцять п’ять років більше маленьких сутичок, аніж усі інші приводи, разом узяті. – Але мова ж не про це, – навіщо я відхилився вбік? – Запитайте перо моє, – воно мною керує, – а не я ним.

Одного разу дядько Тобі сидів таким чином за вечерею, як раптом у кімнату ввійшов із порожньою фляжкою в руці хазяїн сільського готелю попросити склянку-другу канарського вина. – Для одного бідолашного джентльмена – офіцера, так я думаю, – сказав хазяїн, – він у мене занедужав чотири дні тому й відтоді жодного разу не підводив голови і не висловлював бажання покуштувати чого-небудь, до самої цієї хвилини, коли йому захотілося склянку канарського і скибочку підсмаженого хліба. – Я гадаю, сказав він, віднявши руку від лоба, – це мене підкріпить. —

– Якби мені ніде було випросити, позичити або купити вина, – додав хазяїн, – я б, здається, вкрав його для бідолашного джентльмена, так йому погано. – Але, Бог дасть, він іще видужає, – вів далі він, – усі ми турбуємося про його здоров’я.

– Ти добра душа, ручаюся в цьому, – закричав дядько Тобі. – Випий сам за здоров’я бідолашного джентльмена скляночку канарського, – та віднеси йому кілька пляшок із поклоном від мене й передай, нехай п’є на здоров’я, а я пришлю ще дюжину, якщо це вино піде йому на користь.

– Хоч я щиро вважаю його, Тріме, людиною дуже жалісливою, – сказав дядько Тобі, коли хазяїн готелю зачинив за собою двері, – проте я не можу не бути високої думки також і про його гостя; у нім напевно є щось непересічне, якщо в такий короткий термін він завоював прихильність свого хазяїна. – Й усіх його домочадців, – додав капрал, – тому що всі вони турбуються про його здоров’я. – Рушай, наздожени його, Тріме, – сказав дядько Тобі, – і запитай, чи не знає він, як звуть цього джентльмена.