Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Дуже може бути, – сказав дядько. – Я в цьому впевнений, – мовив Йорик.

Скориставшись відсутністю лікаря Слопа, якого викликано було подивитися на прописану ним припарку, батько прочитав іще один розділ із Трістрапедії. – Ну, хлопці, веселіше! Зараз я покажу вам землю – бо коли ми впораємося з цим розділом, книгу цю буде закрито цілий рік. – Ура! -

– П’ять років із нагрудничком біля підборіддя;

чотири роки на подорож від букваря до Малахії; [262]

півтора роки, щоб вивчитися писати своє ім’я;

сім довгих років і більше τυπτ’-увати [263]над грецькою та латинню.

Чотири роки на докази та спростування – а прекрасна статуя все ще перебуває в надрах мармурової брили, і різець, аби її висікти, всього тільки вигострений. – Яка прикра повільність! – Хіба великий Юлій Скалігер [264]не був на волосок від того, щоб інструменти його так і залишилися невигостреними? – Тільки в сорок чотири роки вдалося йому впоратися з грецькою, – а Петро Даміан, [265]кардинал-єпископ Остії, той, як усім відомо, навіть іще читати не навчився, досягнувши повноліття. – Сам Бальд, [266]що став потім знаменитістю, приступив до вивчення права в такому віці, що всі думали, ніби він готується стати адвокатом на тому світі. Не дивно, що Евдамід, син Архідама, почувши, як сімдесятип’ятирічний Ксенократ сперечається про мудрість, [267]запитав заклопотано: – Якщо цей старий іще тільки сперечається та довідується про мудрість, – то коли ж знайде він час нею користуватися?

Йорик слухав батька з великою увагою; до найхимерніших його фантазій незрозумілим чином домішувалася приправа мудрості – серед найнепрогляднішого мороку часом спалахували у нього прозріння, що майже спокутували всі його гріхи. – Будьте обачні, сер, якщо надумаєтеся наслідувати його!

– Я переконаний, Йорику, – вів далі батько, частково читаючи, частково усно викладаючи свої думки, – що і в інтелектуальному світі існує Північно-Західний прохід [268]і що душа людини може запастися знанням і корисними відомостями, рухаючись коротшими шляхами, ніж ті, що ми звичайно обираємо. – Але, на жаль! не біля всякого поля протікає річка або струмок, – не у всякої дитини, Йорику, є батько, здатний вказувати їй шлях.

– Усе цілком залежить, – додав батько, – знизивши голос, – від допоміжних дієслів, містере Йорику.

Якби Йорик наступив на Вергілієву змію, то й тоді на обличчі його не могло б виявитися більше здивування. – Я теж здивований, – вигукнув батько, помітивши це, – і вважаю одним із найбільших лих, що коли-небудь спіткали шкільну справу, що люди, яким довірено виховання наших дітей і обов’язок яких розвивати їх розум і з ранніх років начиняти його думками, щоб задати роботу уяві, так мало досі користувалися допоміжними дієсловами – за винятком хіба Раймонда Луллія [269]і старшого Пелегріні, який у вживанні їх досяг такої досконалості, що міг за декілька уроків навчити молодого джентльмена цілком задовільно міркувати про будь-яку річ, – «за» і «проти», – а також говорити і писати все, що можна було сказати і написати про неї, не викреслюючи жодного слова, на здивування всіх, хто це бачив. – Я був би вам вдячний, – сказав Йорик, перебиваючи батька, – якби ви мені це пояснили. – Із задоволенням, – сказав батько.

– Найвище розширення сенсу, що допускається окремим словом, є смілива метафора, – але, на мою думку, поняття, яке з нею пов’язане, при цьому зазвичай втрачає більше, ніж виграє; – проте, так або інакше, – якщо розум наш цю операцію виконав, справу завершено: розум і поняття перебувають у спокої, – аж доки з’явиться нове поняття – і так далі.

– Застосування ж допоміжних дієслів одразу дозволяє душі працювати самій над матеріалами, що надходять до неї, а внаслідок легкості обертання машини, на яку ці матеріали накручені, відкриває нові шляхи дослідження та породжує з кожного поняття мільйони.

– Ви надзвичайно розохотили мою цікавість, – сказав Йорик.

– Щодо мене, – зауважив дядько Тобі, – то я рукою махнув. – Частини данців, з дозволу вашої милості, – мовив капрал, – що займали при облозі Лімерика лівий фланг, усі були допоміжні. – І чудові частини, – сказав дядько Тобі. – А тільки допоміжні частини, Тріме, про яких говорить мій брат, – відповів дядько Тобі, – очевидно, щось зовсім інше. —

– Вам так здається? – сказав батько, підвівшись із крісла.

Батько пройшовся по кімнаті, сів і… закінчив розділ.