Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Коли припарка була готова, в душі Сузанни недоречно піднявся сумнів, чи пристойно їй тримати свічку в той час, як Слоп ставитиме цю припарку; Слоп не схильний був лікувати Сузаннину педантичність заспокійливими засобами, – внаслідок чого між ними сталася сварка.

– О-го-го, – сказав Слоп, безцеремонно роздивляючись обличчя Сузанни, коли вона відмовила йому в цій послузі, – та я, либонь, вас знаю, мадам. – Ви мене знаєте, сер? – гидливо вигукнула Сузанна, підвівши голову – жест, яким вона явно мітила не в професію лікаря, а в нього самого. – Ви мене знаєте? – повторила свій вигук Сузанна. – Лікар Слоп в ту ж хвилину схопив себе за ніс великим і вказівним пальцями; – Сузанна ледве в змозі була стримати своє обурення. – Неправда, – сказала вона. – Годі, годі, пані скромнице, – сказав Слоп, надзвичайно задоволений успіхом свого останнього випаду, – якщо ви не бажаєте тримати свічку з розплющеними очима, – так можете тримати її примружившись. – Це одна з ваших папістських штучок, – вигукнула Сузанна. – Ліпше хоч така сорочка, – сказав, підморгнувши, Слоп, – аніж зовсім без сорочки, красуне. – Я вас зневажаю, – сказала Сузанна, спускаючи рукав своєї сорочки нижче за лікоть.

Навряд чи можна уявити, щоб двоє людей допомагали одне одному в хірургічній операції з більш жовчною люб’язністю.

Слоп схопив припарку, – Сузанна схопила свічку. – Трішки ближче сюди, – сказав Слоп. Сузанна, дивлячись в один бік і світячи в інший, в одну мить підпалила Слопову перуку; скошлана, та ще й засмальцьована, вона згоріла ще раніше, ніж як слід загорілася. – Безсоромна хвойда, – вигукнув Слоп, – (бо що таке гнів, як не дикий звір) – безсоромна хвойда, – закричав Слоп, випроставшись із припаркою в руці. – Від мене ні в кого ще ніс не провалився, – сказала Сузанна, – ви не маєте права так говорити. – Не маю права, – вигукнув Слоп, шпурнувши їй в обличчя припарку. – Так, не маєте, – вигукнула Сузанна, відплативши за комплімент тим, що залишалося в тазу.

Виклавши зустрічні звинувачення один проти одного у вітальні, лікар Слоп і Сузанна рушили на кухню готувати для мене, замість невдалої припарки, теплу ванну; – доки вони цим займалися, батько вирішив справу так, як ви зараз прочитаєте.

– Ви бачите, що вже давно пора, – сказав батько, – звертаючись однаково до дядька Тобі й до Йорика, – взяти цього молодика з рук жінок і доручити гувернерові. Марк Аврелій запросив одразу чотирнадцятьох гувернерів для нагляду за вихованням свого сина Коммода, а через шість тижнів п’ятьох розрахував. – Я прекрасно знаю, – вів далі батько, – що мати Коммода була закохана в гладіатора, коли завагітніла, чим і пояснюються численні злочини Коммода, коли він став імператором; – а все-таки я тієї думки, що ті п’ятеро, відпущені Марком, завдали характеру Коммода за короткий час, коли вони при нім перебували, більше шкоди, ніж інші дев’ять у змозі були виправити за все своє життя.

– Я розглядаю людину, приставлену до мого сина, як дзеркало, в якому йому належить бачити себе з ранку до вечора і з яким йому доведеться погодити вирази свого обличчя, свої манери і, можливо, навіть найпотаємніші почуття свого серця, – я б хотів тому, Йорику, щоб воно було якнайкраще відшліфоване й підходило для того, щоб у нього дивився мій син. – «Це цілком розумно», – подумки зазначив дядько Тобі.

– Існують, – вів далі батько, – такі вирази обличчя та руху тіла, хоч що б людина робила і хоч що б вона говорила, за якими можна легко дійти висновку про її внутрішні якості; і я ніскільки не дивуюся з того, що Григорій Назіанзин, спостерігаючи поривчасті й незграбні рухи Юліана, передбачив, що він одного дня стане відступником, – чи тому, що святий Амвросій спровадив свого писаря внаслідок непристойного руху його голови, що хиталася назад і вперед, немов ціп, – чи тому, що Демокрит одразу впізнав у Протагорі вченого, коли побачив, як той, зв’язуючи оберемок хмизу, засовує дрібне суччя всередину. – Є тисяча непомітних отворів, – вів далі батько, – що дозволяють гострозорому оку відразу проникнути в людську душу; і я стверджую, – додав він, – що варто тільки розумній людині покласти капелюх, увійшовши до кімнати, – або взяти його, йдучи, – і він неодмінно виявить себе чим-небудь таким, що його видасть.

– Із цих причин, – вів далі батько, – гувернер, на якому я зупиню свій вибір, не має ні шепелявити, [271]ні косити, ні моргати очима, ні занадто голосно говорити, він не повинен дивитися звіром або дурнем; – він не має кусати собі губи, або скрипіти зубами, або гугнявити, або колупати в носі, або сякатися пальцями. —