Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Через два-три тижні, – додав дядько Тобі, всміхаючись, – він би вже марширував. – Ніколи більше не буде він марширувати на цьому світі, з дозволу вашої милості, – сказав капрал. – Ні, буде, – сказав дядько Тобі, встаючи з ліжка, хоча одна нога його була вже роззута. – З дозволу вашої милості, – сказав капрал, – ніколи більше не буде він марширувати, хіба тільки в могилу. – Ні, буде, – вигукнув дядько Тобі і почав марширувати озутою ногою, правда, ні на дюйм не посунувшись уперед, – він почне марширувати до свого полку. – У нього не вистачить сили, – сказав капрал. – Його підтримають, – сказав дядько Тобі. – Все-таки врешті-решт він звалиться, – сказав капрал, – а що тоді буде з його сином? – Він не звалиться, – сказав дядько Тобі з непохитною впевненістю. – Ех, хоч що б ми для нього робили, – сказав Трім, обстоюючи свої позиції, – бідолаха все-таки помре. – Він не помре, хай йому біс, – вигукнув дядько Тобі.

Дух-обвинувач, який полетів із цією лайкою в небесну канцелярію, почервонів, його віддаючи, – а ангел-реєстратор, записавши його, зронив на нього сльозу і змив назавжди.

Дядько Тобі підійшов до свого бюро – поклав у кишеню штанів гаманець і, наказавши капралові сходити рано-вранці за лікарем, – уклався в ліжко й заснув.

Наступного ранку сонце ясно світило у вічі всіх жителів села, окрім Лефевра і його засмученого сина; рука смерті важко придавила його повіки – і колесо над колодязем уже ледве оберталося навкруг кола свого – коли дядько Тобі, що встав на годину раніше, ніж зазвичай, увійшов до кімнати лейтенанта і, без жодної передмови або вибачення, сів на стілець біля його ліжка; не рахуючись ні з якими правилами та звичаями, він відкрив запону, як це зробив би давній друг і побратим по зброї, та запитав хворого, як він почувається, – як спочивав уночі, – на що може поскаржитися, – де у нього болить – і що можна зробити, щоб йому допомогти; – після чого, не давши лейтенантові часу відповісти на жодне із поставлених питань, виклав свій маленький план по відношенню до нього, складений напередодні ввечері у співпраці з капралом. —

– Ви прямо звідси підете до мене, Лефевре, – сказав дядько Тобі, – в мій будинок, – і ми пошлемо за лікарем, аби він вас оглянув, – ми запросимо також аптекаря, – і капрал ходитиме за вами, – а я буду вашим слугою, Лефевре.

У дядькові Тобі була прямота, – не результат вільного поводження, а його причина, – яка дозволяла вам одразу проникнути в його душу і показувала вам його природну доброту; з цим з’єднувалося в обличчі його, в голосі і в манерах щось таке, що незмінно вабило нещасних підійти до нього й шукати у нього захисту; ось чому, не закінчив іще дядько Тобі і половини своїх люб’язних пропозицій батькові, а син уже непомітно пригорнувся до його колін, схопив за закоти каптана й тягнув його до себе. – Кров і життєві духи Лефевра, що починали в нім холодіти, і сповільнюватись, і відступати до останнього свого оплоту, серця, – очуняли й рушили назад, з примерклих очей його на мить спала пелена, – з благанням подивився він дядькові Тобі в обличчя, – потім кинув погляд на сина, і ця єднальна нитка, хоч і тонка, – ніколи відтоді не обривалася.

Але сили життя швидко відринули – очі Лефевра знову заволоклися пеленою – пульс зробився нерівним – припинився – пішов – забився – знову припинився – рушив – став. – Чи треба ще продовжувати? – Ні.

Я так рвусь повернутися до моєї власної історії, що залишок історії Лефевра, починаючи від цієї зміни в його долі й до тієї хвилини, як дядько Тобі запропонував його мені в наставники, в небагатьох словах доказаний у наступному розділі. – Усе, що необхідно додати до цього, зводиться до того, що дядько Тобі разом із молодим Лефевром, якого він тримав за руку, провів бідолашного лейтенанта, на чолі похоронної процесії, на кладовищі – що комендант Дендермонда віддав його останкам усі військові почесті – і що Йорик, аби не відставати, – віддав йому вищу почесть церковну – поховавши його біля вівтаря. – Здається навіть, він виголосив над ним надгробну проповідь. – Кажу: здається, – тому що Йорик мав звичку, як, зрештою, і більшість людей його професії, зазначати на першій сторінці кожної створеної ним проповіді, коли, де і з якого приводу її було виголошено; до цього він зазвичай додавав яке-небудь коротеньке критичне зауваження відносно самої проповіді, рідко, втім, особливо для неї втішне, – наприклад: – Ця проповідь про Мойсеєві закони – мені зовсім не подобається. – Хоч я вклав у неї, не можна не признатися, купу вченого мотлоху, – але все це дуже заїжджене та збите найубогішим чином. – Робота вкрай легковага; що було у мене в голові, коли я її вигадував?