Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Із цією надією я прокинувся, радісний та окрилений. Тим гіршим було моє повернення до дійсності, тим сильнішими – розчарування й туга.

І все-таки сон цей мав таємний сенс.

Я подумав: а може, мені захопити одного з дикунів, які припливають на острів, і найкраще – з тих, хто приречений на загибель? Це був би єдиний спосіб вирватися звідси. План, над яким я все більше розмірковував, був надто відчайдушним, щоб на нього можна було відразу зважитися. Одначе я вже не думав про те, які небезпеки пов’язані з ним. Я міг би здолати кількох дикунів, але якщо їх виявиться, як у моєму сні, майже дюжина, битися з ними буде тяжко, особливо якщо я не наважуся вбити на місці всіх до одного. У мене є рушниці, отже, так чи інак проллється кров, – але ж я не жорстокий варвар! Та й ідеться не про самозахист, а про навмисний і продуманий напад на людей, які, хоча є моїми жорстокими й підступними ворогами, таки не припиняють бути людьми. Я не міг уявити себе в ролі холоднокровного вбивці.

У моїй душі тривала запекла боротьба, поки нарешті не перемогло пристрасне бажання залишити острів. Я вирішив напасти на дикунів і захопити одного з них. Я мав тільки обміркувати деталі. Від сьогодні я чекатиму гостей, а коли ті припливуть на острів, віддамся на волю долі й обставин…

Усе вийшло зовсім не так, як я собі гадав.

Згідно зі своїм планом, розробленим до дрібниць, я спостерігав за узбережжям удень і вночі доти, доки мій бойовий запал не почав угамовуватись, а господарство не занепало. Я так часто перебував поза будинком, що, здавалося, і сам поступово дичавів. Найгірше було те, що тубільці, схоже, не збиралися з’являтися на моєму острові. Я став нетерплячим і злим, і від цього бажання досягти поставленої мети несподівано відродилося з іще більшою, ніж раніше, силою. Наскільки я був обережний колись, прагнучи уникнути зустрічі з людожерами, настільки ж палко я тепер прагнув зіткнутися з ними.

Утім, силкуючись, я повернувся до щоденних справ і турбот, дозволивши випадку вирішувати мою долю.

Минуло ще півтора року.

І от якось рано-вранці, коли я повертався зі своєї далекої ферми та вже зійшов на пагорб, щоби потім спуститися до будинку, у моєму полі зору з’явилися п’ять пірог тубільців. На мій величезний подив, вони наближалися до тієї частини узбережжя, де я оселився.

Причаївшись, я спостерігав за пірогами, поки вони не причалили до берега. Дикунів у них було набагато більше, ніж зазвичай, і мене це відразу збентежило, тому що я не розраховував зіткнутися з такою кількістю людожерів, що одночасно з’явилися на острові. До моїх планів не входив нерівний бій з юрмою горлорізів, результат якого ніхто не взявся б передбачити.

Я кинувся вниз, до підземного ходу, дістався додому й заходився готувати рушниці та мушкети до можливого нападу й оборони. Проте довго сидіти без діла у своїй фортеці я не зміг. Сповнений жагучої цікавості й бажання попри геть усе випробувати долю, я схопив заряджену рушницю, підзорну трубу, шаблю та порохівницю й тим самим шляхом, але у зворотному напрямку, пішов до пагорба й незабаром опинився на його вершині.

Мій спостережний майданчик був порожній, я підповз до краю та глянув у трубу. Усі п’ять пірог глибоко увіткнулися носами у прибережний пісок, а дикуни розсіялися хто куди, одначе більшість із них перебували недалеко від води. Я нарахував понад тридцять чоловік. Деякі з напівголих тубільців розкладали багаття, решта, пританцьовуючи, босими п’ятами утрамбовували пісок.

Раптом я завмер і затис рот долонею. Мені заледве вдалося стримати крик, що так і рвався з горла.

Натовп дикунів тягнув із піроги до багаття двох нещасних жертв, очевидно, призначених для трапези. Одного чоловіка людожери відразу ж повалили на землю, вдаривши по голові важким дрюком, відтак з’юрмилися над полоненим, розмахуючи списами. Другого тубільця тримали за руки, готуючи до тієї самої долі. Я не розібрав, що сталося, аж раптом полонений відштовхнув дикунів і помчав берегом у бік мого житла. Дикуни відразу ж кинулися навздогін.

Перша частина сновидіння справджувалася – з тією різницею, що в моєму сні ніхто за полоненим не гнався.

Зізнаюся, мені було трохи не по собі – дикун, не озираючись, стрімко нісся просто до схилу пагорба, ніби знав, що я перебуваю на його вершині. Я трохи підвівся, вдивляючись, і полегшено зітхнув: за ним гналися лише троє дикунів, але вони значно поступалися втікачеві у швидкості. Я зрозумів, що нещасний має шанс відірватися від погоні, якщо він протримається ще якийсь час.