Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Цим знахідкам я страшенно зрадів, тому що давно не тримав у руках ані полотна, ані батисту; особливо мені стали в пригоді носовички. На самому дні скрині лежали три великі гаманці з золотими і срібними монетами й кілька зливків чистого золота загальною вагою близько фунта. Мабуть, ці речі та гроші були власністю офіцера чи навіть капітана судна.

Друга скриня належала менш заможній людині. У ній також лежав одяг, але найзвичайнісінький. Перебираючи речі, я зрозумів, що вони належали канонірові; у цій скрині серед іншого я знайшов мішечок особливого пороху, який використовують для запалу в корабельних гарматах.

Зізнаюсь, я був розчарований, оскільки корисного для мене на галеоні було обмаль. Скористатися грошима я не міг – вони були непотрібним сміттям; усе це золото я б охоче віддав за англійські черевики й панчохи, про існування яких давно забув. Щоправда, тепер у мене були черевики, що належали загиблим морякам, і чоботи, знайдені в матроській скрині. Одначе за міцністю та зручністю їх не можна було порівняти з тим взуттям, що я колись мав.

Хай там що, усі гроші й золото я доправив до сховища й приєднав до тих монет, які колись давно привіз зі свого корабля.

Покінчивши зі справами, я повернувся до човна. Собака чекав мене на березі; ми відчалили, і мені довелося добряче попрацювати веслами, поки ми прямували до затоки, де була стоянка для човна. Я неабияк радів тому, що ця небезпечна експедиція нарешті закінчилася.

Удома все було добре, і я знову зажив колишнім мирним життям.

Майже два роки минули без особливих подій.

Проте моя неспокійна вдача вперто вимагала свободи. Я знову замислювався над тим, щоб знайти спосіб утекти з острова. Часом мені раптом спадало на думку знову вирушити до загиблого корабля, попри небезпеку. Якби в мене було судно, міцніше за мій човен, я відразу ж, не вагаючись, пустився б у подорож, як колись замолоду…

А вночі я смертельно тужив. Адже я був здоровим і міцним, іще не старим, але часом мені кортіло розплакатися, немов покинутій напризволяще дитині. Що штовхнуло мене полишити щасливе життя в Бразилії та розпочати авантюру, яка була мені не така вже й потрібна? Чому хлопчиськом я втік із батьківського дому? Хто зробив мене таким, який я є? Ці запитання я ставив собі, коли лежав уночі без сну, і не знаходив жодної відповіді…

Спогади теж не давали мені спокою.

Мої думки кружляли, вперто повертаючись до життя на острові, й, пригадуючи дні, самотньо прожиті тут, я порівнював перші, нехай складні, але безтурботні роки з тим станом страху й розпуки, у якому я перебував відтоді, як знайшов людський слід на піску. Потім я поступово звик до такого становища і примирився. А коли біля моїх берегів розбився корабель і надія, якщо не на визволення, то на зустріч із кимось, духовно близьким мені, знову згасла, мені нічого не лишалося, окрім жити, як колись, як і протягом усіх минулих років.

Та нічого вдіяти. Я вперто чіплявся за будь-яку можливість утекти. Я не боявся дикунів; адже десь існує інший, величезний світ, думав я, тож чому б не спробувати вирватися туди? «Імовірність загинути велика, це так, – казав я собі, – одначе смерть покінчила б із усіма моїми муками. Адже колись в Африці я наважився втекти з полону. Якщо я зможу дістатися материка або ризикну плисти вздовж узбережжя, то рано чи пізно зустріну корабель, а може, й поселення європейців…

Усі ці думки були плодом моєї розпаленої уяви, але вони так цікавили й хвилювали мене, що я не помічав нічого навколо.

Якось дощової ночі мені наснився дивний сон.

Я вийшов, як звичайно, вранці зі своєї фортеці та відразу помітив дві великі піроги, що причалили до мого берега. Із них вилізли одинадцять розмальованих дикунів. Дванадцятого тубільця, зі зв’язаними руками, вони тягли за собою по піску. Раптом полонений вирвався і стрімголов помчав просто в мій бік. Я розгубився, але подумав, що він біжить ховатися в гай, і лишився стояти на місці. Несподівано бранець повернув до частоколу, ніби відчував, що за ним йому буде безпечніше. Я побачив, що погоні за втікачем немає, і вийшов йому назустріч, намагаючись якомога приязніше посміхатися і підбадьорити його жестами. Тоді він кинувся до мене і впав навколішки, благаючи про порятунок…

Потаємним ходом я провів дикуна до свого будинку, і він став моїм другом і слугою. Я подумав уві сні: «Ось хто міг би бути моїм проводирем на незнайомій землі, оскільки він знає всі її небезпечні стежки й розповість, у якому напрямку лежить шлях до свободи…»