Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Завдяки його виразній міміці я зрозумів, що тубілець хоче поховати тіла, щоб від розправи з його ворогами не лишилося слідів. Людожери можуть натрапити на мертвих одноплеменців, якщо почнуть нишпорити островом.

Зі справою цією він упорався, виявивши майстерність справдешнього гробаря: хутенько вирив шаблею й голіруч дві глибокі акуратні ями між кущами, посадовив туди мерців, так само швидко їх засипав і розрівняв землю.

Коли він закінчив, я дав йому знак іти за мною. Далеким кружним шляхом ми вирушили не в мій будинок під схилом пагорба, а на інший край острова – до грота в скелях. Таким чином, моє сновидіння – щоправда, почасти – справдилося, але мало зовсім інше продовження.

У моїй таємній криївці я вже досить давно приготував усе для того, щоб сховатися там у хвилину крайньої небезпеки. Окрім тих речей, які зберігалися у гроті, я розмістив там просту постіль для ночівель і відпочинку – ковдру, кинуту на купу соломи, а також ящик із продуктами і пляшку з джерельною водою. Коли ми увійшли до грота, я нагодував свого бойового товариша хлібом та родзинками й дав йому вдосталь води, чого він неабияк потребував після пережитого. Потім я запропонував тубільцеві відпочити. Нещасного не треба було вмовляти – він одразу ж упав на солому й миттю заснув.

Мій дикун виявився симпатичним, і я, не втримавшись, роздивлявся його у світлі свічки. На вигляд йому можна було б дати не більше двадцяти п’яти років. Смагляве, радше темно-оливкового кольору, округле обличчя його зараз здавалося спокійним, твердо окреслений рот був напіврозкритий у рівному диханні, між губами біліли міцні, наче слонова кістка, зуби; ніс мого дикуна не був приплющеним, як у негрів, а мав невелику горбинку й тонке перенісся. У цьому обличчі не було нічого лютого, лише мужня стриманість; час від часу він щось бурмотів уві сні, і тоді його губів торкалася посмішка, а вираз ставав м’яким і простодушним. Волосся він мав чорне, пряме і довге, зап’ястки – гарні й невеликі, як у європейця, а тіло його вирізнялося чудовою статурою та силою.

Я обережно вибрався з грота й присів під скелею, витягнувши стомлені ноги. Настав час перепочити й викурити люльку.

За півгодини обличчя тубільця завидніло в розколині, і він поквапився до мене.

Щойно наблизившись, він сумирно припав до землі, висловлюючи глибоку вдячність і шану. Обличчя його сяяло радістю й простодушним захватом, а жести казали мені багато про що. Він знову поставив мою ногу собі на голову, даючи зрозуміти, що від цієї хвилини стає моїм вірним рабом до кінця життя. Я підвів колишнього полоненого, посадовив його поруч із собою та, своєю чергою, намагався пояснити йому, що я радий нашій зустрічі, дуже ним задоволений і що нам треба навчитися розуміти один одного.

Ми повернулися до грота й там випили трохи рому, змішаного з водою. У цей напій ми вмочали кусні хліба – і з усього було видно, що частування моєму гостеві до смаку. Потім я оголосив дикунові, що віднині його ім’я буде П’ятниця. Я вирішив назвати його так на спомин про день, який подарував мені вірного товариша й помічника у справах. Урешті-решт, адже саме сьогодні, коли я порятував його, він ніби вдруге народився. Тубілець натомість мав називати мене «пан» – ім’я Робінзон Крузо йому було б складно запам’ятати й вимовляти. Я навчив його казати «так» і «ні», пояснивши значення цих простих і необхідних у спілкуванні слів.

Ночували ми у гроті, але, щойно розвиднілося, я вирішив, що час діяти. Розбудивши П’ятницю, я насамперед показав йому, що хочу, аби він носив одяг. Він не заперечував, навпаки, схвально закивав, і я видав моєму дикунові штани й сорочку – перші, що потрапили до рук, але не дуже годилися йому на зріст. Тим самим шляхом ми повернулися на пагорб, щоб поглянути, що відбувається на березі й чи залишилися на острові наші вороги.

Берег виявився безлюдним, човнів не було видно; зрозуміло, не дочекавшись одноплеменців, решта дикунів упливли, одначе я побоювався, що вони можуть повернутися будь-якої хвилини. Почекавши трохи, поки П’ятниця натішиться підзорною трубою, я повів його до свого головного сховища. Ми потрапили на ділянку не підземним ходом, а через частокіл, скориставшись перекидною драбиною, і весь цей час мій гість пильно й захоплено стежив за моїми діями та дивувався незнайомим речам.

Не затримуючись у будинку, я озброїв П’ятницю шаблею; лук, яким він чудово володів, разом із сагайдаком висів у нього за спиною. Крім того, я дав йому нести другу рушницю. Сам я прихопив іще й мушкет. Я збирався поглянути на те місце, де справляли бенкети кровожерні прибульці; мені потрібні були докладніші відомості про дикунів.