Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Коли ми трохи звикли до спільного життя й один до одного, я подумав, що непогано б остаточно відучити П’ятницю від людожерських звичок. Годував я його переважно молочною їжею та хлібом; тепер я вважав, що настав час моєму дикунові змінити свої кулінарні вподобання і спробувати звичайного м’яса.

Дні за три після того, як ми оселилися в нашій фортеці, я взяв П’ятницю з собою на прогулянку. У мене був план привести козеня з далекого загону і приготувати м’ясну страву, щоб дати її тубільцеві. Та пройшовши тільки півшляху до лісу, ми помітили неподалік невелике стадо диких кіз. «Стій на місці!» – прошепотів я хлопцеві, потім скинув рушницю, прицілився і вистрілив. Одне козеня впало, решта врозтіч кинулися геть.

Тільки-но прогримів постріл, П’ятниця завмер, утупившись у вбиту тварину. Не в змозі збагнути, що сталося, він заходився обмацувати себе, вважаючи, що і його могло поранити. Довелося заспокоїти його й пояснити, що я не збирався шкодити йому; посміхаючись, я вказав йому на нерухоме козеня та звелів забрати тушу й нести її за мною. Поки він виконував моє доручення, я перезарядив рушницю.

У лісі, куди ми незабаром увійшли, я побачив птаха, схожого на яструба, що сидів на гілці. Маючи на меті дати П’ятниці ще один урок, я покликав його до себе, вказав на птаха, потім на рушницю в моїх руках і на землю під деревом, куди птах мав упасти після пострілу. Потім я скинув рушницю, вистрелив, і здобич каменем упала додолу. Мій дикун і цього разу здригнувся, але не злякався. П’ятниця підняв птаха, оглянув рану, а потім уважно дослідив цівку рушниці. Він уже не дивувався тому, що сталося, оскільки відразу зрозумів зв’язок пострілу й смертельної рани, проте я ніяк не міг розтлумачити приголомшеному П’ятниці, що саме змушує рушницю вивергати грізний вогонь і гуркіт. Адже він ніколи не бачив, як і чим я заряджаю рушницю, і вирішив, що всередині предмета, з яким я ніколи не розлучаюся, мешкає чарівна істота.

Зрозумівши це, він висловив цілковитий подив і кинувся танцювати навколо рушниці, висловлюючи їй своє поклоніння, та так бурхливо, що мені нічого не лишалося, окрім схопити П’ятницю за плече і трохи струснути, щоб привести до тями, оскільки в іншому разі він би, мабуть, спорудив на цьому місці вівтар. Удома я підгледів, як мій приятель шанобливо бесідує зі зброєю, не наважуючись до неї навіть наблизитися, а торкнутися – і поготів. Це було, як я здогадався, молитовне прохання, звернене до духа рушниці: не вбивати його…

Щойно мій супутник трохи отямився, я попросив його підняти та принести підстрелену дичину. Йому довелося пошукати здобич у траві, оскільки я лише поранив птаха, і він намагався відлетіти, але знову впав і завмер. Поки П’ятниця нишпорив у траві й ніс здобич, крутячи її в руках і пильно розглядаючи, я зарядив рушницю, сподіваючись іще пополювати. Одначе на шляху нам більше нічого не трапилося; діставшись загону, я подоїв кіз, зібрав молоко у глеки й вирішив, що час повертатися додому.

Козеня, яке ми принесли з собою, я оббілував. Потім, узявши добрячий кавалок свіжого м’яса, зварив його в казанку з корінням і приправами. Коли ми з П’ятницею сіли вечеряти, я пригостив його юшкою та шматком козлятини.

Частування йому сподобалось; але більше, ніж юшку, П’ятниця схвалив варене м’ясо. От тільки з сіллю в нас вийшла заковика. Показавши на горнятко з сіллю, що стояло на столі, він скривився, почав відпльовуватись і всіляко давав зрозуміти, що це дуже несмачно. У відповідь на це я лише посміхнувся і своєю чергою показав, що їжа без солі мені не подобається. Це дикуна не переконало; він іще довго гидливо морщився, коли я ставив на стіл до обіду сіль. Згодом, навчившись куховарити, П’ятниця примирився з моїм смаком, але приготована ним їжа завжди лишалася недосоленою.

За певний час я вирішив пригостити мого слугу ще й смаженим козеням. Для цього я розпалив багаття так, як роблять у нас в Англії, коли готують печеню на рожні. Щоб м’ясо краще засмажилося, я вбив дві міцні рогатини обабіч багаття, поклав упоперек жердину, прив’язав до неї шматок сирої козлятини й обертав його над вогнем, поки м’ясо не вкрилося золотавою скоринкою та не стало м’яким і ароматним. П’ятниця не відриваючись стежив за моїми рухами й тим, як я чаклую над рожном, шанобливо подавав ніж, яким я пробував, чи готова страва. Потім він обережно відніс на стіл свій шматок гарячого м’яса, який я йому запропонував. Захопленню його не було меж, щойно він уп’явся своїми міцними зубами в пригощання; сік стікав по його губах і підборіддю, очі блищали. Наївшися, П’ятниця оголосив мені, що від сьогодні він ніколи не їстиме людського м’яса, яке годі порівнювати з приготованою мною печенею.