Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Те, що я побачив на березі, знову змусило мене здригнутися. Картина була жахлива, але П’ятниця зоставався байдужим. Він спокійно дивився на пісок, просяклий кров’ю, на залишки людських тіл, шматки звуглілого м’яса, дрібні кістки у попелі згаслого багаття. Я нарахував три черепи, і П’ятниця, вказуючи на них, пояснив, що всього були четверо полонених, трьох убили та з’їли, а йому – він ударив себе кілька разів у груди кулаком – удалося втекти; при цьому мій супутник радісно поглянув на мене і широко посміхнувся.

Наскільки я зрозумів із його пояснень, він належав до племені, яке програло битву іншим дикунам. Полонених воїнів відвезли в різні місця і здійснили ритуальне вбивство, а його і ще трьох молодих тубільців посадовили в одну з пірог, які припливли на мій острів. Він не хотів помирати, він утік, а пан його врятував – от і вся історія.

Зітхнувши, я звелів П’ятниці зібрати докупи черепи, кістки та інші жахливі рештки жертв, а потім кинути їх у багаття, яке я збирався розпалити, щоб знищити всі видимі сліди варварського звичаю. Він охоче взявся до роботи.

Аж раптом я помітив, що вбраний у матроський одяг дикун зовсім не проти поласувати людським м’ясом. На простосердому обличчі мого нового товариша був щиро канібальський вираз. Я відчув таке обурення, що П’ятниця злякався дужче, ніж якби його нещасні одноплеменці зненацька ожили. Я відразу ж дав йому зрозуміти, що негайно вб’ю його, якщо колись побачу навіть натяк на таке бажання.

Хлопець енергійно закивав на знак згоди та з надзвичайною спритністю кинувся виконувати моє доручення.

Знищивши всі сліди кривавої бійні, ми повернулися додому.

Щонайперше ми попили козячого молока й попоїли коржів, які надзвичайно сподобалися тубільцеві, а потім я вирішив забезпечити П’ятницю таким одягом, який годився б йому за розміром, і щоб він нічого не потребував. Я відшукав у скрині каноніра полотняні штани, трохи їх підрізав і додав до них один із моїх зручних поясів. Згодом пошив куртку з козячої шкури, використавши всі свої навички та вміння, щоб вона була зручною для П’ятниці, а на завершення змайстрував шапку, яка дуже скидалася на мою. Таким чином, мій тубілець мав пристойний вигляд і до того ж був страшенно задоволений тим, що став схожим на свого пана.

Слід зауважити, що спершу П’ятниця почувався в одязі незвично, особливо заважали йому штани, та й куртку хлопець, як мені здавалося, не дуже вподобав, проте потроху він звик і визнав, що голим, навіть на безлюдному острові, ходити не завжди зручно, особливо серед колючих заростей.

Наступним моїм кроком було влаштування житла для П’ятниці. Ще за часів свого безтурботного життя на острові я прилагодив над наметом додаткову покрівлю з гілля й жердин, кінці яких з одного боку впирались у схил, утворюючи над входом до печери щільний навіс. Іззовні навіс підтримували два міцні стовпи, між якими я прилагодив двері з дощок. Двері відчинялися всередину й на ніч замикалися на засув. Щоб розмістити П’ятницю зручніше і при цьому не заважати один одному, довелося побудувати на подвір’ї невеликий курінь, який віддалено скидався на індіанську хижу. Житло П’ятниці розташовувалося між дверима, що вели до мого приміщення, і зовнішньою огорожею-частоколом.

Іще не знаючи характеру і звичок мого дикуна, я роздумував, як убезпечити себе від його простосердої цікавості або від непередбачуваних учинків, одначе ці всі перестороги виявилися зайвими. П’ятниця настільки мене полюбив, був такою мірою делікатний та послужливий, що мої побоювання швидко розвіялися, а мої двері завжди залишалися відчиненими. Ніхто й ніколи не мав такого відданого, вірного і доброго слуги й товариша, яким був мій П’ятниця.

З кожним днем він іще більше подобався мені.

До того ж П’ятниця, як з’ясувалося, був надзвичайно розумним і кмітливим хлопцем. Мені дуже хотілося, щоб він був моїм співбесідником і мерщій навчився всього, що могло бути для нього корисним, а головне – щоб ми якомога швидше почали розуміти один одного. Тут, на острові, існування було непростим, а для нього ще й не зовсім зрозумілим. П’ятниці, позбавленому звичного оточення, треба було змінювати всі свої звички, вслухатися в незнайому мову та пристосовуватися до нових правил життя.

Проте він виявився розумним учнем, веселим, цікавим і старанним. Він по-дитячому радів, коли розумів мене і коли я його хвалив. Щодо моїх почуттів, то тепер мені жилося набагато легше та приємніше, і, якби не постійна загроза вторгнення войовничих дикунів, я погодився б до кінця своїх днів залишитися з П’ятницею на цьому острові…