Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Якось П’ятниця, замислено дивлячись на мене, зауважив:

– Якщо твій Бог далеко, вище за сонце, і все-таки його чують усі люди, значить, він набагато більший та дужчий за Бенамукі. Наші підіймаються в гори, де Бенамукі живе, і тільки там він їх чути. Із моєї хижі – ні.

– А ти ходив у гори, розмовляв із ним? – запитав я.

– Ні. – П’ятниця похитав головою. – Молоді ніколи не ходять, тільки старі. Ми їх звати увокекі. Вони підіймаються на високу гору й розмовляти з Бенамукі – як зараз П’ятниця з паном, – а потім нести нам його слова.

Я зрозумів, що мій учень каже про індіанських жерців. Я навіть не намагався його переконати на інше – обман і невігластво ще й досі поширені не тільки серед язичників, а й у християнському світі…

Найскладнішою для нас стала тема нечистої сили.

Я бачив, що П’ятниця мене не розуміє: він був добрим від народження і ніяк не міг погодитися з тим, що існує сила, яка прагне не тільки згубити людину, а й змусити її саму чинити погано. Мої пояснення про походження злого духа, його хитрощі, підступи та ненависть, про слабкість людини і поклоніння дияволові, який набуває тисячі подоб, були порожнім звуком.

– Пан казав, що Бог дужий і могутній? – П’ятниця запитально глянув на мене. – Так? Сильніше за диявол?

Я енергійно закивав у відповідь, заздалегідь знаючи, про що він зараз казатиме.

– Якщо Бог більший за злого духа, – вів далі П’ятниця, – чому він не вбити диявол, щоб зла не було зовсім?!

Він вимогливо чекав на відповідь, і мені нічого не лишалося, як найпростішими словами пояснити, що диявола буде покарано в день Страшного суду, він згорить у вічному вогні… Проте мого дикуна ці слова лише роздратували. Він відмахнувся від мене, як від набридливої мухи, і обурено вигукнув:

– Навіщо так довго чекати? Чому не сьогодні? П’ятниця не хоче чекати!

– У мене немає відповіді на це твоє «чому»! – зрештою розлютився я. – Ти краще спитай, чому ми обидва досі живі? Адже ми теж грішимо і засмучуємо Бога, а він терпить і навіть прощає…

П’ятниця замислився, потім скочив на ноги й почав походжати навколо мене, безперервно повторюючи: «Добре, добре, це добре. Бог простить усіх злих. Треба покаятися…»

Я дивився на нього, не розуміючи, поки остаточно не второпав, що мій індіанець, наївна і водночас глибока натура, сам у всьому розбереться, сам прийде до Бога, полюбить Христа і зненавидить ворогів роду людського. Мені лишалося тільки палко молитися за душу мого чудового товариша й помічника в усіх справах – нинішніх і майбутніх…

Минуло три роки. Бесідуючи з П’ятницею й читаючи йому Біблію, я багато чого вчився і сам; те, чого я раніше не знав або не тямив, відкрилося мені. Я не знаю, чи зміг я повністю змінити натуру мого дикуна, але сам я щодня дякував Богові за те, що він послав мені такого товариша. Я більше не був самотній, життя моє стало повнішим і радіснішим. Ці три роки я прожив разом із П’ятницею в душевному мирі та щасті, якщо, звичайно, є ще на землі цілковите щастя. «Як було б добре, – часто думав я, мріючи, – повернутися разом із ним до Англії. Зі мною поруч завжди був би відданий друг, на якого можна покластися».

Мій П’ятниця поступово ставав добрим християнином, навіть кращим за мене. Він був щирішим, молодшим, його не пригнічував тягар минулого…

З часом він почав набагато краще розмовляти англійською, хоча й спотворював, як і раніше, деякі складні слова, а фрази будував по-тубільському. Зате розумів він тепер практично все. У дощові дні я розповідав йому про свої пригоди, і він слухав мене зачаровано, як дитина слухає стару казку. Особливо П’ятниця цікавився подробицями мого життя на острові в перші роки після катастрофи. Про свої лиха і страждання я не казав; мені кортіло, щоб цей зовсім іще молодий чоловік збагнув: за жодних обставин не треба впадати у відчай. Розповідав я і про те, чого навчився тут.

Я відкрив моєму цікавому приятелеві таємницю пороху і навчив його стріляти з рушниці. Я подарував йому сталевий ніж, до якого він ставився тремтливо й обережно, та зробив портупею зі шкіри, на взір тих, що носять англійські мисливці на велику дичину, тільки замість мисливського тесака пристосував до портупеї сокирку, добре загостривши лезо. Сокирка могла правити не тільки за інструмент у щоденній праці, а й за бойову зброю. А влучності, спритності й сили мій приятель мав, вважаю, більше, ніж будь-хто з його тубільських родичів.

Складно було знайти більш удячного слухача, ніж П’ятниця.