Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Це не вплинуло на мій намір доправити П’ятницю зі звісткою на далекий берег. Переконавшись, що від старої піроги немає користі, я оголосив йому, що ми візьмемося будувати новий великий човен, на якому він зможе повернутися до родичів.

Тут мій дикун замислився й засмутився. Я спитав, що з ним, і П’ятниця відповів, що не розуміє, чим завинив і чому пан такий сердитий на нього.

Мені довелося присягтися, що причини немає, що я зовсім на нього не серджуся.

– Тоді чому, – ображено спитав П’ятниця, – ти хочеш позбутися мене? Чим я тебе розгнівав?

– Хіба ти не казав мені безліч разів, що хочеш повернутися на батьківщину? – здивувався я.

– Казав, – погодився він. – Я бажати, щоб ми обидва були там: П’ятниця і пан.

– Та що ж мені там робити, П’ятнице?! – скрикнув я. – Як я можу залишити острів, де в мене є все, що треба для життя? А мої поля, а загони з козами, які потребують харчування й доїння?

– Ви робити багато доброго мій нарід. Учити добра, знати Бога, жити інше життя. І нікого не вбивати й не їсти.

– Ти сам не тямиш, що кажеш, П’ятнице, – обурився я. – Чого я можу навчити твоїх родичів, якщо я сам цілковитий невіглас і до того ж зовсім здичавів на цьому острові? Вирушай сам, а мене залиш жити по-старому – так, як я звик.

Від цих слів мій дикун страшенно зажурився, втік і повернувся з сокирою в руках.

– Ось, – мовив він, простягаючи мені сокиру, – візьми.

– Що, по-твоєму, я маю зробити? – сторопів я.

– Убити П’ятницю!

– Убити? Але навіщо?

– Краще вбити, ніж гнати!..

Останні слова він вимовив із таким щирим і глибоким почуттям, що очі мої наповнилися слізьми. У них звучали любов і приязнь, і я поквапився переконати мого П’ятницю, що ніколи не прожену його, хіба що він сам захоче розлучитися зі мною.

Отже, він прагнув повернутися на батьківщину і водночас не хотів розлучатися зі мною, а в мене була єдина мета: вирватися з ув’язнення на острові. І сподіватися я міг тільки на допомогу й підтримку тих «бородатих людей», які зараз жили вбогим існуванням серед одноплеменців П’ятниці й самі потребували допомоги.

Ось чому, більше не розмірковуючи і не сперечаючись, ми з моїм дикуном вирушили до лісу шукати дерево, яке годилося б для будівництва місткої та міцної піроги.

На моєму острові було досить лісу, щоб побудувати цілий флот, але нас цікавили тільки ті дерева, які росли якомога ближче до берега. В іншому разі ми могли б повторити помилку, якої я вже припустився колись, і наш човен ніколи не був би спущений на воду.

Нарешті П’ятниця, котрий добре знав, які породи дерев найкраще годяться для нашої мети, вибрав одне. Надзвичайно тяжко, але нам таки вдалося звалити лісового велета, назви якого я досі не знаю, після чого мій приятель, обтесавши його, запропонував випалити внутрішню частину майбутнього човна. Одначе я довів йому, що набагато швидше й легше видовбати серцевину за допомогою теслярських інструментів.

П’ятниці не знадобилося багато часу, щоб опанувати навички роботи з теслом, сокирою й пилкою. За місяць наполегливої праці ми надали нашій пірозі потрібної форми і видовбали її зсередини. Потім два тижні пішло в нас тільки на те, щоб за допомогою дерев’яних котків і важелів доправити човен до морського берега. Повільно й наполегливо, крок за кроком ми переміщували це доробало. Часом за весь день, знемагаючи, ми зрушували пірогу на якихось два-три ярди.

Коли ж пірогу нарешті було спущено на воду, я в захваті спостерігав за тим, як спритно й уміло П’ятниця поводиться з веслами і стерном. У його руках великий і важкий човен, здатний умістити два десятки людей, здавався легким, немов пір’їнка.

Я спитав П’ятницю, чи здається йому пірога надійною, і він відповів, що навіть шторм не завадить йому досягти мети.

Ми вирішили оснастити наше судно не тільки веслами, а й щоглою, вітрилом та якорем.

Для щогли я вибрав молоду кедрову сосну, наказав П’ятниці зрубати її та очистити від гілля й кори. Вітрилом я зайнявся сам. У мене в коморі лежало чимало старих корабельних вітрил, зокрема й розрізаних на частини. Та оскільки вони пролежали багато років, і я не дбав про те, щоб зберегти їх, більша частина тканини вже зотліла і була ні для чого не придатна. Одначе я все-таки знайшов два досить міцні шматки, що годилися за розмірами, зшив їх і зробив косе вітрило, подібне до тих, які в Англії називають «бараняча лопатка». Зазвичай під такими вітрилами ходять корабельні шлюпки.

Я вмів управляти косими вітрилами ще відтоді, коли тікав від маврів на баркасі, і міг швидко навчити цього нехитрого мистецтва П’ятницю.