Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Яким несправедливим був я, дурний, до мого вірного друга й помічника! Трохи згодом я щиро каявся в тому, що, ставши недовірливішим і холоднішим до П’ятниці, дав волю своїм порожнім фантазіям і недобрим почуттям. Я навіть удавався до хитрощів, воліючи змусити П’ятницю прохопитися, виказати нетерпляче бажання кинути мене та мерщій повернутися додому, до колишнього життя, але він залишався таким, як завжди: довірливим до моїх слів і зауважень, щиросердим, послужливим і цілком спокійним. Щодня П’ятниця прокидався на світанку раніше за мене, виконував усю хатню роботу, яку я йому доручав, а потім протягом усього дня невтомно працював…

Кілька тижнів тривали ці тортури.

За якийсь час отямившись, я так застидався своїх безглуздих підозр, що ледь не розплакався. Незабаром я остаточно заспокоївся, і наше життя стало звичним. Я цілком позбувся недовіри до свого товариша, тим більше що П’ятниця навіть не помітив того, що відбувалося зі мною. Це й було головним і вирішальним доказом його відданості й любові до мене.

Якось ми знову вирушили до далекого краю острова. Була негода, дув поривчастий вітер, і над морем висіла непроглядна мла. У середині дня ми опинилися на тому самому пагорбі, звідки за ясної погоди видніла батьківщина П’ятниці, зараз укрита туманом.

Я покликав мого супутника і запитав:

– Ти, як і раніше, хочеш повернутися туди, де живуть твої одноплеменці?

– Так! – весело відповів П’ятниця. – Як добре бути моя земля!

– І що б ти зробив, повернувшись додому? – вів я далі. – Мабуть, знову взявся до старих звичаїв, їв би людське м’ясо, закинув одяг і вклонявся Бенамукі?

Тут мій дикун набув сумного вигляду й, похитавши головою, відповів:

– Ні, пане. П’ятниця розповідати молитися Богові, пекти хліб із зерен, їсти м’ясо кози й пити молоко. Людей ніколи не їсти!

– Але тоді вони тебе вб’ють!

Почувши це, він замислився, а потім промовив:

– Ні, не вб’ють. Вони любити вчитися.

І відразу ж розповів, що його родичі навчилися чимало від бородатих людей, яких принесла в човні буря.

Тоді я спитав П’ятницю, вказуючи на море, чи не хоче він повернутися, але він зрозумів мене буквально, розсміявся й відповів, що вплав таку відстань людині не подолати. У відповідь я пообіцяв йому збудувати міцну пірогу.

– Якщо пан плисти, то і П’ятниця плисти, – твердо відказав він.

– Мені плисти з тобою? – скрикнув я. – Та твої одноплеменці з’їдять мене за першої нагоди!

– Ні-ні! – Він навіть присів від обурення. – Я робити так, що вас не їсти, а багато любити й шанувати!

Він мав на увазі, що розкаже родичам про те, як я вбив двох ворогів і врятував йому життя, що, на його думку, має забезпечити мені їхню довічну подяку.

Відтак П’ятниця розповів мені, що його одноплеменці дуже добре ставилися до бородатих білих людей і що лише один із вождів племені не любив їх і намагався посваритися з ними.

Від цієї хвилини мене не полишало бажання в будь-який спосіб зв’язатися з «бородатими людьми», котрі, на мою думку, були або іспанцями, або португальцями. Якби мені вдалося об’єднатися з ними, то разом ми набагато швидше знайшли б спосіб дістатися якогось поселення або колонії.

За кілька днів я знову заговорив про це з П’ятницею. Почав я здалеку, мовляв, хочу показати йому один зі своїх човнів. Ми вирушили на протилежний бік острова, де я тримав меншу пірогу, затопивши її на невеликій глибині. Захід цей був необхідний, тому що дикуни могли знайти моє суденце.

Вичерпавши з піроги воду, ми встановили на місце весла і щоглу, а потім усілися в неї та відчалили. П’ятниця виявився навдивовижу спритним і вправним у роботі, і багато чого йому вдавалося не гірше, ніж мені. До того ж мій молодий друг був надзвичайно дужим і кмітливим.

Ми неквапом ішли на веслах, коли я спитав:

– Ну то що, П’ятнице, допливе моя пірога до вашого берега?

На обличчі тубільця відбився надзвичайний подив. Він затрусив головою та жестами дав зрозуміти, що вважає цю пірогу замалою й непридатною для такого плавання. Тоді я сказав, що в мене є дещо більше і місткіше.

Наступного дня я відвів його до пагорба в глибині лісу, де лежала перша зі зроблених мною пірог, найбільша, яку я так і не спромігся спустити на воду.

П’ятниця схвалив її розміри – на його думку, такий човен міг узяти на борт до двадцяти людей, а також запаси води та провізії, і щасливо пройти сорок миль навіть при свіжому вітрі. Одначе за ті два з лишком десятиліття, що ця пірога пролежала просто неба, сонце й дощі завдали їй невиправної шкоди. Деревина бортів розтріскалась і почорніла, днище де-не-де прогнило.