Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

– Пообіцяй, що точно виконуватимеш усе, що я тобі накажу. – Він кивнув у відповідь, і я додав: – Спостерігай за мною й повторюй усе, що я робитиму. І дивись – нічого не проґав!

Тут я опустив рушницю прикладом на землю, і П’ятниця негайно опустив свою, я прицілився в дикунів – і він скинув цівку, ловлячи на мушку людожерів.

– Добре, – мовив я. – Ти готовий?

– Так, – відповів він.

– Ну, якщо так, – вигукнув я, – тоді вогонь!

Тієї самої секунди я вистрілив у натовп дикунів.

Дивно, але П’ятниця виявився щасливішим стрільцем, аніж я: він убив двох, а ще трьох поранив, а я вбив тільки одного, а поранив двох.

Бачили б ви цю картину! Переполох, який зчинився коло багаття, був жахливий. Усі, хто не був поранений або вбитий, скочили зі своїх місць і, волаючи, забігали берегом, не розуміючи, звідки на них упала невідома небезпека.

П’ятниця тим часом не зводив із мене очей, щоб, згідно з наказом, повторювати кожен мій рух. Одразу після першого пострілу я кинув мушкет і схопив мисливську рушницю – і він учинив так само. Я зарядив і націлився – він зробив те саме.

– Чи готовий ти, П’ятнице? – спитав я.

– Так! – відповів він.

– Ну то стріляй! – І ми водночас іще раз вистрілили в на смерть переляканих негідників.

Оскільки наші рушниці були заряджені великим шротом, нам удалося звалити з ніг тільки двох, але шріт, який розлетівся навсібіч, поранив багатьох дикунів, і вони, скривавлені, з зойками та прокльонами кинулися до води й у зарості. Ще троє поранених упали на шляху і повзли, намагаючись сховатися від наших пострілів.

– Тепер, П’ятнице, – закричав я, кидаючи на землю розряджену рушницю й хапаючи готовий до бою мушкет, – за мною!

І з цими словами я вистрибнув із-за дерева і побіг уперед. П’ятниця не відставав ані на крок. Щойно дикуни помітили нас, я заволав нелюдським голосом (до мене приєднався могутній лемент, що вирвався з горлянки мого супутника) і помчав (наскільки дозволяла мені вага рушниці) до нещасної жертви людожерів, до чоловіка, який досі лежав між багаттям і краєчком прибою. Обидва дикуни, що збиралися взятися до своєї кривавої справи, дременули, почувши перший звук пострілу. Промчавши мілководдям, вони стрибнули до піроги, яка відчалювала і в якій уже сиділи троє їхніх одноплеменців.

Я обернувся до П’ятниці, звелів йому підійти ближче до води й відкрити вогонь. Він пробіг ярдів сорок і вистрілив услід пірозі. Спочатку мені здалося, що одним цим пострілом він убив усіх, хто там був, але потім двоє дикунів підвелись і потяглися до весел. Одначе двоє точно були поранені, а третій, схоже, мертвий.

Поки П’ятниця стріляв у людожерів, я одним помахом ножа перерізав ліани, якими був зв’язаний нещасний бранець. Звільнивши його ноги й руки, я допоміг чоловікові підвестись і спитав португальською:

– Як вас звати?

Він не зрозумів мене й відповів латиною:

– Кристіанус (тобто християнин).

Я не розпитував його більше – бранець був такий слабкий та виснажений, що ледве розмовляв. Вийнявши з кишені пляшку з ромом, я простяг її нещасному, щоб він трохи відновив сили. Потім я дав кусень хліба, і він жадібно накинувся на їжу. Тільки після цього я спробував дізнатися, звідки він, і у відповідь полонений пробурмотів:

– Еспаньол.

Іспанець почав жестами показувати, який він мені вдячний за порятунок від жахливої загибелі.

– Сеньйоре, – мовив я ламаною іспанською, – залишмо подяки на потім. Зараз треба битися. Якщо ви в змозі, ось вам пістолет, а ось шабля. Беріть їх і помстіться за своє приниження!

Бранець прийняв зброю з палкою вдячністю. Вона ніби повернула йому сили і змусила кров бігти швидше. Наче одержимий, він кинувся на своїх катів і за лічені хвилини наздогнав і зарубав двох людожерів. Приголомшені гуркотом наших пострілів, дикуни майже не чинили опору й не могли бігти. Вогнепальна зброя справила на їхню темну уяву такий самий вплив, як утручання вищих сил. Так само поводилися втікачі в пірозі – від пострілу П’ятниці всі до одного попадали, злякавшися, долілиць, одначе поранені були лише троє.

Я тримав у руках рушницю зі зведеним гачком. Напоготові в мене було ще кілька зарядів пороху і шроту. Гукнувши П’ятницю, я звелів йому бігти до того місця, звідки ми зробили перші постріли, і принести розряджену рушницю, що залишилася під деревом. Мій приятель виконав це надзвичайно швидко. Тоді я передав йому свою рушницю, а сам присів, щоб перезарядити мушкети.

Поки я цим займався, іспанець став до жорстокого двобою з могутнім дикуном, який відбивався від нього дерев’яним мечем – тим самим знаряддям, яким полоненого нещодавно позбавили б життя, коли б я цьому не завадив. Іспанець був відчайдушно хоробрий: попри свою слабкість, він майстерно бився з дикуном і завдав йому кілька ран у голову. Проте здоровенний тубілець спритно вивертався і врешті-решт примудрився вибити з рук супротивника шаблю. Тоді іспанець відстрибнув, вихопив з-за пояса пістолет і вклав темношкірого ворога наповал одним пострілом. Людожер розтягнувся на піску, і, хоча я вже був готовий кинутися на допомогу сміливцеві, йому це не знадобилося.