Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

П’ятниця, озброєний лише сокиркою, переслідував утікачів і тих, кого йому вдавалося наздогнати та збити з ніг, одного по одному доправляв у кращий світ.

Відсапнувши, іспанець почав вимагати в мене мушкет. Я дав йому одну зі своїх мисливських рушниць, із якою він негайно кинувся в погоню за двома дикунами й поранив обох. Проте довго переслідувати їх він не міг, і дикунам пощастило сховатися від погоні в лісових хащах. Там на них уже чекав П’ятниця – наздогнавши одного, він одразу з ним розправився, а другий, попри рани, стрибнув зі скелі в море і, зібравши рештки сил, поплив за двома своїми одноплеменцями, що рятувалися в пірозі.

Тільки цим трьом і поталанило врятуватися з цілої юрми, у якій я нарахував понад двадцять людожерів. Вони завзято працювали веслами, намагаючись якомога швидше відійти подалі від берега, і, хоча П’ятниця стріляв по них іще двічі або тричі, жодного з них навіть не поранили.

Мій приятель і слуга хотів був, узявши одну з пірог, наздогнати втікачів. Я також приєднався до нього, тому що втеча ця мене надзвичайно непокоїла. А раптом ці троє щасливо дістануться свого племені й розкажуть, що сталося на моєму острові? І тоді сюди припливе ціла армада з двохсот або трьохсот пірог, набитих дикунами в такій кількості, що нам навряд чи вдасться їх перемогти.

Ми кинулися до піроги, та щойно я заніс ногу, щоб переступити через борт, як побачив на дні зв’язаного ліанами тубільця. Нещасний, так само як іспанець, був приречений на смерть! Він ледве дихав зі страху, не розуміючи, що відбувається навколо. До того ж він настільки міцно був скручений ліанами і так довго пролежав у цьому положенні, що був на волосинку від смерті. Іскра життя, як мені здалося, ледве жевріла в ньому.

Я відразу ж розрізав ліани й хотів був допомогти йому підвестися з дна піроги, але він був геть знесилений та міг тільки жалібно стогнати. Либонь, він вирішив, що його розв’язали лише для того, щоб позбавити життя.

Я звелів П’ятниці сказати тубільцеві, що його врятовано. Ковток рому з моєї пляшки і звістка про щасливе звільнення добре подіяли на нещасного. Незабаром він уже зміг підвестися, а потім і сів, спираючись на борт піроги.

Коли ж П’ятниця почув голос і вдивився в обличчя полоненого тубільця, перед моїми очима постало видовище, яке розчулило мене і змусило плакати: він кинувся цілувати, обіймати й притискати до себе цього напівживого дикуна. Мій приятель ридав, сміявся, кричав, стрибав навколо бранця, танцював і співав; потім раптом знову заходився плакати, здіймати руки й колошматити себе по обличчі й голові. І відразу ж знову співав і танцював, мов навіжений. Минуло чимало часу, перш аніж нам із іспанцем вдалося домогтися від нього зв’язних слів, які пояснювали, що відбувається.

– Це мій батько! – прокричав П’ятниця і знову залився слізьми.

Я був уражений таким щирим висловленням щастя й любові – почуттів, які охопили мого дикуна, коли він побачив батька, щойно врятованого від жахливої смерті. Я не в змозі їх описати, та й не треба. П’ятниця то кидався в пірогу, то вистрибував із неї, то сідав, обіймаючи батька і притискаючи до своїх грудей його голову, то заходився щосили розтирати й зігрівати його затерплі від грубих ліан руки та ноги. Побачивши це, я запропонував використати для розтирання ром, і це подіяло – життя поступово поверталося до старого індіанця.

Це потребувало чимало часу, і пірогу з дикунами вже майже не було видно. Про переслідування тепер годі було й думати. Однак і в цьому нам пощастило: години за дві здійнявся поривчастий північно-західний вітер, який посилювався й надвечір перетворився на жорстокий шторм. Вітер дув назустріч утікачам, і навряд чи легкій пірозі вдалося подолати бурхливе море і щасливо досягти берега.

Та повернімося до П’ятниці. Він так був зайнятий своїм батьком, що я не наважувався його тривожити. Нарешті я покликав його, і він прибіг, підстрибуючи. Дивлячись на його фізіономію, яка мала вираз надзвичайної радості, я спитав, чи дав він батькові хоча б кусень хліба. На це П’ятниця затрусив головою та збентежено пробурмотів:

– Немає хліба. П’ятниця, поганий пес, усе з’їсти сам…

Я сунув йому коржа, якого завбачливо запхнув до кишені, і звідти ж видобув два грона родзинок.

Усе це П’ятниця віддав батькові, а коли той почав їсти, раптом прожогом вискочив із піроги й помчав берегом, немов за ним гналася сотня дикунів. Біг він так прудко, що за лічені секунди зник із очей. Марно я кликав його – мій приятель навіть не обернувся. А за чверть години я знову побачив його: П’ятниця повертався, але тепер уже набагато повільніше. Наблизившись, він зовсім сповільнив кроки, і я розгледів, що в нього в руках.