Звичайно, я вагався і щиро зізнався іспанцеві, що побоююся зради й підступу. Я не знаю тих людей, а мені ж доведеться довіритися їм, поставивши під загрозу своє життя і добробут. Хто не знає, що вдячність – не та чеснота, яку має кожен, і люди часто нехтують нею, шукаючи зиску. Було б сумно опинитися полоненим у їхніх руках, а з часом потрапити до іспанських колоній, де на будь-якого англійця, хоч би чим він займався, чекають ув’язнення й тортури. Краще вже втрапити до лап людожерів і бути живцем з’їденим, аніж вирушити на багаття за вироком суду інквізиції, – адже будь-яка особа мого віросповідання вважається в іспанців єретиком.
Та було дещо, що змушувало мене відкинути всі побоювання. Якби моряки з загиблого корабля опинилися на моєму острові, ми, маючи таку кількість робочих рук, могли б хутко збудувати місткий вітрильник, на якому неважко дістатися Бразилії або іспанських володінь. Для мене важливо одне: знати, що на знак подяки за забезпечення цих людей зброєю, знаряддям, матеріалом і харчами вони не скрутять мене й не доправлять у трюмі судна просто до іспанської влади. Тоді моя доля буде значно гіршою, ніж ув’язнення на незаселеному острові.
Іспанець щиро запевнив мене, що становище його супутників настільки гірке, а їхньому життю постійно загрожують такі небезпеки, що вони будуть щасливі, якщо потраплять на острів і ніколи навіть подумки не здіймуть руку на чоловіка, котрий поверне їм волю й безпеку. А щоб у мене більше не лишалося сумнівів, він сам вирушить на узбережжя разом із батьком П’ятниці, обговорить зі своїми товаришами запропонований мною план і привезе мені відповідь.
Тоді я мовив, що не почну з ними перемовин, якщо вони не присягнуться на Біблії, що визнають мою владу як правителя острова, що будуть вірні мені та, коли ми побудуємо судно, вирушать до тієї християнської землі, яку я вкажу. Ба більше: вони мають беззаперечно виконувати будь-які мої накази. Я підготую папір із цією обітницею, іспанець візьме його з собою, і кожен із його товаришів власноруч підпише його. Тільки після цього вони зможуть потрапити на мій острів.
Іспанець палко вигукнув, що готовий зараз же присягтись і не розлучатися зі мною, поки я сам не накажу йому цього зробити. Він ладен віддати за мене всю кров до останньої краплини, якщо хоча б один із його товаришів зламає своє слово.
Усі, хто врятувався з іспанського корабля, чесні й гідні люди, що опинилися в найзлиденнішому становищі. Вони не мають одягу та зброї, а харчуються тим, що їм дають із жалощів тубільці, а ще до того ж змушені потерпати через свавілля тамтешніх вождів. Вони вже майже втратили надію повернутися на батьківщину і, якщо я наважуся допомогти їм, служитимуть мені вірою та правдою.
Після цього я остаточно вирішив ризикнути і доправити для перемовин старого дикуна й іспанця. Та коли все вже було готове до відплиття, іспанець звернувся до мене і промовив, що є одна обставина, яка, на його думку, може перешкодити втіленню нашого плану. Я вислухав його і переконався, що цей чоловік не тільки відданий мені, а й має ясний розум і практичний хист. Справді, звільнення його товаришів слід було відкласти щонайменше на шість місяців.
А річ була от у чому. Іспанець прожив на острові вже понад місяць. За цей час він устиг дізнатися, як я господарюю і в який спосіб із Божою допомогою здобуваю харчі. Він добре знав, скільки зерна та в’яленої козлятини є в моїй коморі, скільки молока дають кози, коли і в якій кількості визріває виноград. Цього було більше ніж досить для однієї людини, але навіть для чотирьох ледь вистачало. А якщо населення острова збільшиться до двадцяти чоловік? Як прогодувати їх і як спорядити судно, коли його буде збудовано? Без потрібних запасів нам не дістатися не тільки Бразилії, а й навіть найближчих іспанських поселень у Південній Америці.
І от що запропонував іспанець. Разом із П’ятницею та його батьком вони розчистять, зорають і засіють нові, набагато більші ділянки полів. Для посіву буде використано все зерно, яке ми зможемо зберегти. Потім доведеться дочекатися жнив, зібрати врожай і, тільки вже маючи добрий запас харчів, вирушити за співвітчизниками іспанця. В іншому разі вони вскочать у ще більшу халепу, а голод, траплялося, і не такі обітниці позбавляв сили. Тут він нагадав мені, як Господь вивів юдеїв із Єгипту і як ті ремствували проти самого Бога, коли в пустелі їм забракло їжі.
У його словах було стільки розсудливості, а порада була така слушна, що я в захваті негайно з ним погодився. Ми всі разом заходилися розчищати галявини і скопувати землю за допомогою всіх дерев’яних знарядь, які мали. За місяць, коли настав час сівби, у нас було зорано й угноєно землю для посіву двадцяти двох бушелів ячменю і шістнадцяти бушелів пшениці. Більше заощадити нам не вдалося, хоча ми залишили собі саме стільки, скільки було необхідно, щоб протриматися до нового врожаю. В цих краях від посіву до жнив минає чотири місяці – набагато менше, ніж в Англії.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу