Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Важко передати мої почуття. Попри невимовну радість, я відчував збентеження. Екіпаж корбаля складався з англійців, але звідки мені було знати, що це за англійці і які їхні наміри? Навряд чи я міг стверджувати, що почуваюся в безпеці. Що могло привести звичайний торговельний корабель у ці далекі від торованих морських шляхів вóди? Адже на околишніх узбережжях не було ні британських поселень, ані торговельних факторій. Хіба що буря занесла їх сюди, але протягом усього останнього тижня погода була ясна й тиха. І якщо це справді були англійці, то припливли вони на мій острів не з добрими намірами.

Тому я вирішив, що переховуватимуся, доки все не з’ясується, і краще вже сидіти в заростях і ховатися в моєму форті, ніж опинитися в руках якихось негідників.

Нікому б я не порадив сміятися з таємних передчуттів і знаків, посланих долею! Кожен, хто має хоч трохи спостережливості, може підтвердити, що вони існують і правильно вказують нам, як чинити в тому чи тому випадку. Інша річ, – дістаємо ми їх від вищих сил або від нижчих, які добрі до нас, – тут питання залишається відкритим. У всякому разі, користь від передчуттів очевидна, про що і свідчать подальші події.

Заздалегідь скажу: якби я тоді не прислухався до внутрішнього голосу, який нашіптував мені поводитися вкрай обережно, загибель моя була б неминучою. І зараз ви в цьому переконаєтеся.

Спостерігаючи, незабаром я побачив, що корабельна шлюпка наближається до берега й повертає, немов підшукуючи зручне місце, щоб причалити. Одначе невелику затоку, де ми тримали свої піроги, команда шлюпки не помітила і причалила на узбережжі – там, де я колись причалював зі своїми плотами, навантаженими речами з розбитого корабля. Це місце було за півмилі від пагорба, і я вирішив, що мені пощастило – якби їх віднесло течією ще трохи вздовж берега, вони висадилися б просто біля мого сховища.

Витягши шлюпку на пісок, матроси зійшли на берег. У підзорну трубу я міг добре розгледіти кожного, і, судячи з одягу й поведінки, більшість із них справді були англійцями. Я нарахував одинадцять чоловіків, причому троє були без зброї та, більше того, зв’язаними. Цих трьох матроси з рушницями витягли зі шлюпки на піщаний берег, і один зі зв’язаних бранців раптом заходився бурхливо жестикулювати, ніби благаючи про помилування й висловлюючи надмірний відчай. Двоє інших мали пригнічений вигляд, але залишалися спокійними.

Це видовище збентежило мене, я не знав, що й подумати, аж раптом П’ятниця, який піднявся до мене на пагорб із доповіддю, вигукнув своєю ламаною англійською:

– Дивіться, пане! Англійські люди їсти свої полонені достоту так, як і дикі люди!

– Що ти мелеш?! – заперечив я. – Невже ти гадаєш, що вони з’їдять їх?

– Так, я сам бачив, що вони хотіти їх їсти! – відповів П’ятниця.

– Ну це вже ні, – обурився я, – прирізати вони, звичайно, їх можуть, але точно не їстимуть, будь певен.

Перемовляючись із моїм тубільським приятелем, я не припиняв ламати голову щодо того, що ж, власне, це все означає? Мене потроху опановував страх: полонених щохвилини могли вбити матроси. У підзорну трубу я бачив, як один із цих мерзотників розмахував довгим кинджалом, готуючись увігнати його у груди бранця. Мені здалося, що нещасний ось-ось прийме смерть, і кров застигла в моїх жилах.

Тут я всім серцем пошкодував, що з нами немає іспанця і батька П’ятниці: разом ми могли б стиха підкрастися до берега та звільнити полонених. Проте мені відразу ж спало на думку дещо інше.

Поки я спостерігав за діями матроса з кинджалом, його супутники розбрелися по острову, оглядаючи місцевість. Потім до них приєднався і цей матрос, а в’язні лишилися без нагляду. Вони могли втекти – ноги в них не були зв’язані, але замість цього нещасні опустилися на пісок і занурились у важкі роздуми. Вони мали вигляд людей, яких охопила крайня розпука.

Це нагадало мені про те, як я сам потрапив на острів після катастрофи. Я нетямився з горя і вважав себе остаточно загиблим. Скільки страху я натерпівся, які привиди переслідували мене, як я боявся хижих тварин! Я й подумати не міг, як допоможуть мені уламки нашого корабля, що його буря прибила до мілини, як довго вони вкриватимуть від негоди й годуватимуть мене, доки я сам не навчуся здобувати все необхідне для життя.

Ці троє нещасних навіть не підозрювали, як близько від них допомога і звільнення. Вони були впевнені, що загинули, і вже не сподівалися на порятунок.