Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Які короткозорі ми часто в цьому житті! І це свідчить про те, що треба не впадати у відчай, а покладатися на Творця Всесвіту, котрий ніколи не полишає своїх створінь у біді. Ми буваємо набагато ближче до визволення, ніж нам здається, і часом навіть найзгубніші на позір засоби ведуть до добрих наслідків.

Шлюпка, у якій припливли гості з корабля, причалила тієї миті, коли приплив був у найвищій точці. Поки матроси вешталися островом, перегукуючись у заростях, почався відплив, і виявилося, що шлюпка опинилася далеко від лінії прибою. В ній зосталися двоє матросів – це з’ясувалося згодом, але обидва вони добряче випили і тепер хропли на осонні.

Нарешті один із них прокинувся і, побачивши, що шлюпка стоїть на суходолі, заходився розбуркувати товариша і горлати, кликаючи решту матросів. Вони зійшлися, але всі їхні зусилля спустити суденце на воду були марними. Кіль зав’яз у піску та мулі так, що їм не вдалося навіть зрушити його з місця.

Тут вони вчинили, як справжні моряки, котрі не знають, що таке передбачливість і обережність. Кинувши поратися біля шлюпки, уся команда знову розійшлася хто куди. Я чув, як один із них гучно крикнув іншому англійською: «Гей, Джеку, кинь цю дохлу справу! До біса її, посудину, сама спливе з новим припливом…»

Ці слова остаточно переконали мене, що переді мною – мої співвітчизники.

Увесь цей час я спостерігав за їхніми переміщеннями з вершини пагорба, тихо радіючи, що так добре укріпив своє сховище. Я знав, що приплив не зніме шлюпку з пляжу до десятої години вечора, а на цей час буде вже зовсім темно. Тоді можна буде підкрастися ближче й послухати, про що розмовляють матроси.

Проте я готувався до збройної сутички, знаючи, що маю бути набагато обережнішим, аніж із дикунами. Тепер переді мною був зовсім інший ворог. Я звелів П’ятниці зібрати всю зброю, зарядити її та тримати напоготові. Йому я віддав три мушкети, а собі залишив дві мисливські рушниці.

Спочатку я вирішив не вживати заходів, поки не смеркне. Одначе близько другої години дня, коли спека стала нестерпною, я помітив, що матроси, які безцільно блукали лісом, утомилися. Їхні голоси змовкли, і вони, швидше за все, відшукавши тінистий куточок, полягали спати.

Тільки троє нещасних, сповнені тривоги й туги, залишалися на пляжі, сховавшись під невисокою пальмою. До них було лише чверть милі, ніхто їх не охороняв, і я не зміг опертися спокусі.

Я знав, який маю вигляд, і розумів, яке враження може справити на них моя поява. Обличчя моє, заросле бородою та страшенно довгими вусами, здавалося жорстоким і лютим, на мені був камзол із козячої шкури й величезна хутряна шапка, за поясом – визублена шабля та два пістолети, а на кожному плечі – по рушниці. В цілому я скидався на жахливого привида.

Саме в такому вигляді я й вирішив постати перед полоненими – мені кортіло дізнатися, хто вони і що з ними сталося. Ховаючись у заростях, я рішуче попрямував до берега. П’ятниця пішов за мною – він хоча й був озброєний до зубів, але мав набагато кращий вигляд.

Підкравшися якомога ближче, але залишаючись невидимим, я прокричав іспанською:

– Хто ви, сеньйори?

Від звуків мого голосу бранці підхопилися. Я виступив із-за кущів, одначе мій вигляд так їх вразив, що вони готові були кинутися тікати. Тоді я звернувся до них англійською:

– Джентльмени! Нічому не дивуйтеся. Я ваш друг і допоможу вам.

– Тоді ви, сер, – мовив один із них, знімаючи капелюха, – маєте бути посланцем небес, оскільки навряд чи хтось здатен нам допомогти.

– Будь-яка допомога приходить із небес, – відповів я. – Чому б вам не припустити, що я справді янгол і з’явився врятувати вас?

Ошелешений бранець, тремтячи всім тілом, вигукнув здивовано:

– Хто розмовляє зі мною – божество чи людина?

– Заспокойтеся, сер, і відкиньте страх. Я людина, англієць, готовий допомогти вам. Зі мною тільки мій слуга, але в нас є зброя. А тепер кажіть: що з вами сталось і як ми можемо стати вам у пригоді?

– Це надто довга історія, а причина всіх наших лих перебуває надто близько… У двох словах, сер: я капітан цього корабля; мій екіпаж зняв бунт, і мені насилу вдалося переконати заколотників залишити мене і двох моїх товаришів живими та висадити на незаселеному острові. Один із них – мій помічник, інший – пасажир. Ми були впевнені, що острів і справді незаселений, аж раптом з’явилися ви…

– Чи відомо вам, де зараз перебувають ті, хто привіз вас сюди у шлюпці? – спитав я.