Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Я переліз через огорожу й почав готуватися до захисту.

Поспіхом зарядивши мушкети в бійницях, я прихопив пістолети й рушницю та, помолившись, твердо вирішив битися з варварами до останнього подиху.

Минуло дві години, але нічого не сталося: так само шуміло листя, співали птахи, грілися на сонечку кошенята й дрімали на покрівлі мого намету папуги.

Я відклав зброю. Невідоме мучило мене набагато сильніше, ніж небезпека бути з’їденим дикунами, і, зваживши всі за і проти, я вирішив вийти за огорожу та розвідати обстановку.

Найзручнішим місцем для спостерігання за цією частиною берега був пагорб, коло обніжжя якого розташовувався мій будинок. Я взяв заряджену рушницю і підзорну трубу, обережно пробрався через частокіл, продерся крізь зарості й поліз нагору. Упрівши від зусиль і напруження, я нарешті досяг вершини пагорба. Звідси все узбережжя було видно як на долоні. Розташувавшися на майданчику, я приліг на землю і спрямував підзорну трубу в той бік, де, як і раніше, здіймався дим. І відразу побачив голих дикунів, які сиділи біля багаття. Їх було душ із десять, і, напевне, вони розклали багаття зовсім не для того, щоб погрітися.

Тубільці прибули у двох великих пірогах – ті стояли високо над лінією прибою, і було зрозуміло, що раніше, ніж настане приплив, їм не вдасться знятися з мілизни та вирушити назад. Жінок серед дикунів не було, і те, що вони відвідали острів для чергового варварського бенкету, не викликало сумнівів. Я перебував на пагорбі ще близько двох годин і добре бачив їхні дикі танці. До мене також долинали їхні крики та співи.

Важко уявити моє збентеження після цієї події. Понад усе мене стурбувало те, що тубільці висадилися на моєму боці острова, а не там, де звичайно. Проте поступово я заспокоївся, зрозумівши, що непрохані гості відчалять із припливом, і я знову зможу виходити з будинку.

Щойно дикуни всілися в піроги й відпливли від берега, я спустився з пагорба і, прихопивши з собою рушниці, пістолети й шаблю, рушив до того місця, де вперше знайшов сліди лиховісної трапези. Іти туди було близько години. Із-за дерев я помітив у морі ще три піроги – вони прямували від острова до тієї землі, яку я бачив на обрії.

Про решту ви вже здогадалися. На березі, як зазвичай, лишилися жахливі сліди кривавого бенкету.

Минуло понад рік, перш аніж дикуни знову з’явилися на моєму острові.

За весь цей час я не зустрів ознак їхньої присутності. Звісно, в сезон дощів тубільцям тут було нічого робити, а цього року негода затяглася, море постійно штормило.

Попри відсутність ворогів, я жив доволі жалюгідно й неспокійно; безкінечне очікування та страх перед раптовим зіткненням із тубільцями виснажували мене настільки, що тужливий сум став звичним супутником моїх днів і ночей. Мене мучили дрібні хвороби, і сама лише думка про те, що я все-таки чимало зробив для свого добробуту й безпеки, трохи втішала мене. Мої сновидіння були тривожними: то я б’юся з юрмою канібалів, то, жахнувшись, тікаю від них, то знову бачу картини вбивств і пекельних танців.

У середині травня, а якщо бути точним – тобто співвідносити час із карбами на моєму календарі – шістнадцятого числа зранку на морі почалася буря. Майже опівдні вона дужчала і тривала до вечора. Вітер безперервно дув із південного заходу, і я, прихопивши Біблію, перебрався з намету до тихішої та сухішої печери. Улаштувавшися зручніше, я розкрив книжку, та ледь устиг прочитати перші слова, як раптом до мене долинув віддалений гарматний постріл.

Я здригнувся від несподіванки. Я був готовий до чого завгодно, проте розгубився. От так сюрприз!

Украй збуджений, я, недовго здумавши, схопив рушницю, підзорну трубу, поквапом засунув у пришиту до пояса шкіряну кишеню кисет із тютюном, люльку і кресало та побіг на вершину пагорба. Щойно я піднявся на майданчик, прогримів другий постріл. Не зволікаючи ані секунди, я почав гарячково збирати дрібне суччя й гілля, а потім – із третьої спроби – розпалив багаття. Вітер підхопив дим і поніс удалину; поступово вогонь розгорявся все сильніше.

За звуком другого пострілу я визначив напрям і зрозумів, що гармата стріляє в тому місці, куди якось мене занесло течією в човні. Але навіть у підзорну трубу я нічого не міг розгледіти через величезні хвилі, що розбивалися об скелі. Проте в мене були всі підстави вважати, що гине великий корабель, який, можливо, відстав від каравану. І якщо я нічим не можу допомогти морякам, може, вони самі, помітивши вогонь на острові, змінять курс і дістануться сюди. Тоді я врятований!