Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

«Ось, – подумав я в захваті, – найкраще й найбезпечніше місце, де можна зберігати найдорожчі мені речі: порох і зброю, кілька мушкетів і запасні рушниці». Сюди можна помістити також зерно й усе те, що боїться вологи, гризунів і комах. Щоправда, лаз доволі тісний, але з цією незручністю можна примиритися, враховуючи всі переваги такого чудового сховища. У моїй домашній фортеці залишилися б тільки ті запаси та зброя, без яких я не можу обійтися в щоденному житті.

Не зволікаючи, я взявся здійснювати намічений план.

Коли майже все було переміщене до грота, я раптом згадав про барильце з підмоклим порохом. Я видобув його з комори й виніс на світло. Піднявши кришку, я побачив, що вода проникла в барильце лише на півдолоні, а з підмоклого пороху утворилася тверда шкаралупа, подібна до тієї, що є у кокосових горіхів. Основний же вміст барильця лишився зовсім сухим, я цьому надзвичайно зрадів. Таким чином, я збагатів іще на шістдесят фунтів чудового пороху, що було для мене справжнім подарунком.

Я доправив барильце до свого нового сховища й відтоді тримав удома тільки невеликий запас – не більше ніж три фунти.

У ті дні я уявляв себе одним із велетнів, про яких розповідають давні легенди, істотою, котра мешкає в ущелинах скель і в глибоких печерах, недоступних для смертних. Хоч би хто мене шукав, хоч би хто гнався за мною – нехай навіть ціла орда кровожерних дикунів, – ніхто не знайде мого таємного сховку. Я невимовно радів. А якщо хтось і піде за мною по слідах, то все одно не зможе й не наважиться проникнути до грота…

Усі ці події сталися на двадцять третьому році мого перебування на острові.

За ці роки я встиг зовсім звикнути до свого становища. Якби не постійна необхідність бути насторожі й небезпека висадки десанту дикунів-людожерів, я охоче погодився б прожити тут решту своїх днів до останнього подиху й тихо відійшов би у кращий світ, як той древній цап, якого я знайшов у гроті.

У мене, як і в кожної людини, були свої маленькі втіхи й розваги. Я спіймав іще двох папуг, і, хоча приділяв їм набагато менше часу та уваги, ніж своєму улюбленцеві Попці, вони теж навчилися вимовляти моє ім’я – Робінзон Крузо. Разом зі старим Попкою – я не знав, скільки йому років, але чув у Бразилії, що ара часом живуть і понад століття, – папуги складали мені веселу й відчайдушну компанію. Попка вже знав багато слів; спекотними днями ми з ним полюбляли посидіти в затінку й потеревенити про життя…

На жаль, пес, який був мені вірним другом протягом шістнадцяти років, помер від старості. Щодо кішок, то плодилися вони по кілька разів на рік; я залишав собі тільки двох або трьох найміцніших, найслухняніших і найспокійніших, решту ж доводилося відлякувати пострілами, тому що ці нахабні створіння занадилися красти провізію в льоху та коморі. На околицях мого сховища часто лунали мерзенні кошачі крики, але я намагався звертати якомога менше уваги на це плем’я, яке зовсім здичавіло та не слухалося. Окрім того, я тримав при собі двох козенят, привчаючи їх брати їжу з рук. Живопліт навколо мого форту став таким густим і гіллястим, що більше скидався на ліс. У його верхівках звили гнізда птахи, які будили мене на світанку різноголосим співом.

Дарма що мені доводилося повсякчас бути насторожі, я, зізнаюся, був задоволений своєю долею.

Одначе тихе життя невдовзі скінчилося.

Зло, яке щодня нас супроводжує, часом здається найстрашнішим за все інше, що тільки може трапитися з людиною. Та саме воно стає своєрідним пробним каменем, випробуванням, яке загартовує людину й готує її до прийдешніх труднощів і лиха. Я б міг навести безліч таких прикладів, зокрема і про свою власну долю. Проте в цьому сенсі особливо цікаві події останніх років мого перебування на острові.

Настав грудень – час літнього сонцестояння та збирання врожаю. В ці дні я постійно був на полях, де зрів хліб. Одного разу, як і завжди, я прокинувся на світанку, поснідав, приготував усе потрібне й вирушив у путь. Одначе, пройшовши зовсім трохи, я закляк на місці: над береговими заростями здіймався до неба густий дим багаття. Причому багаття це було не на тому боці острова, де звичайно висаджувалися дикуни, а набагато ближче до мого будинку.

Я кинувся до частоколу й зачаївся серед густого гілля. Ноги ледь тримали мене. Я гарячково думав про те, що дикуни – якщо, звичайно, вони розбредуться по острові, – неодмінно натраплять на поля, оброблені мною, та на загони з козами. Вони зрозуміють, що тут живуть люди, і не вгамуються, поки не знайдуть мене.