Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Я знав, що деякі дикі племена, котрі воюють одне з одним, після перемоги просто з’їдають полонених ворогів, і для них, на відміну від цивілізованих людей, канібалізм – не злочин. Вочевидь, подумав я, дикуни припливають із материка на цю частину острова для здійснення своїх кровожерних обрядів. Підтвердженням цьому були сліди великого багаття, біля якого людожери влаштовували свої пекельні бенкети й танці.

Це все аж так приголомшило мене, що я на певний час забув про свої страхи, а також про небезпеку, з якою було пов’язане перебування на цьому березі. Те, що я побачив, здавалося мерзенним. Я відвернувся; нудота підступила до горла. Не озираючися більше на жахливе місце, я поквапився додому. Яке щастя, що мені судилося народитись у тій частині світу, де немає таких диких ритуалів!..

Дивовижно, але з цього дня я не боявся непроханих гостей.

На те було дві причини. Перша: я прожив на острові майже двадцять років і досі жодного разу не бачив нічого, що навіть віддалено скидалося б на людський слід. Я міг прожити ще стільки ж – із тим самим результатом. Друга причина полягала в тому, що людожерам не було сенсу щось шукати на безлюдному острові. Їхні прогулянки морем просто пов’язані з ритуальними вбивствами полонених.

Та самої лише думки про цей жорстокий звичай вистачало, щоб мій настрій став похмурим. Іще довго я відсиджувався в тій частині острова, де були обидві мої садиби, поля й загони з козами. Я й думати забув про човен. У мене зникло будь-яке бажання виходити в море, оскільки знав: щохвилини я можу зіткнутися з дикунами, й тоді мені буде непереливки.

Неабияким успіхом було те, що я мав свійських кіз, – тепер я міг зберегти порох і не виказувати себе палінням із рушниці під час полювання. Своє стадо я поповнював, ловлячи кіз за допомогою капканів. І хоча я ніколи не виходив із будинку без зброї, протягом найближчих двох років я не зробив жодного пострілу. Окрім рушниці, я носив із собою ще два пістолети й стару шаблю, для чого довелося пристосувати до пояса особливі ремені.

Споряджений таким чином, я був схожий радше на грізного вояка, ніж на мирного фермера, і, попри те, що моє спорядження, зокрема сокира й поклажа, завдавало мені безліч незручностей, із ним я почувався набагато впевненіше.

За винятком цих заходів безпеки, я не змінив своїх звичок і режиму дня, і незабаром моє життя увійшло в колишнє річище. Я оцінював своє становище тверезо та дійшов висновку, що воно не таке вже й кепське порівняно з тим, що могло б чекати на мене за інших обставин. У порівнянні ж, як ми знаємо, пізнаємо істину.

Мені, як і раніше, нічого не бракувало – ані їжі, ні одягу, до того ж я мав надійний дах над головою. Нескінченна турбота про власну безпеку зробила мене майже байдужим до комфорту й трохи притупила мою винахідливість.

Окрім того, речей, що їх, як здавалося колись, мені дуже бракує, стало набагато менше. Нещодавно я плекав думку навчитися робити з ячменю солод і варити пиво. Краєм вуха я колись чув про те, що для цього треба, але в мене не було ні спеціальної діжки, ні дріжджів, ні хмелю, ні казана для варіння. Якби не історія з дикунами, я б неодмінно щось винайшов, а моя впертість завжди надавала мені змогу втілити задумане.

Проте тепер усе змінилося. Мої думки день і ніч оберталися навколо того, як перебити непроханих гостей, коли вони знову з’являться на узбережжі. Я прагнув одного – знищити всіх дикунів під час їхнього жахливого бенкету й спробувати врятувати бодай одну жертву. А якщо з якоїсь причини мені це не вдасться, то хоча б налякати пострілами й назавжди віднадити людожерів від мого острова.

Різноманітні хитромудрі плани один по одному народжувалися в моїй голові, поки я не втямив одну просту річ: навіть із моїми рушницями, мушкетами й пістолетами я являю собою чудову мішень для двох десятків войовничих дикунів, які володіють списами та луками не гірше, ніж я зброєю. А може, й краще.

Я додумався навіть до того, щоб закласти на тому місці, де канібали звичайно розпалюють багаття, міну з п’ятьма чи шістьма фунтами пороху, щоб вибух розкидав і скалічив більшу частину цих нелюдів. Але, по-перше, мені було шкода марнувати стільки пороху, а по-друге, я не міг бути певен у тому, що дикуни зберуться біля вогнища саме в той момент, коли станеться вибух.

Зрештою я дійшов висновку, що від цього буде обмаль користі. У найкращому разі, мені вдалося б тільки налякати людожерів. Облишивши цей фантастичний план, я почав міркувати про напад із засідки.