Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Я дійшов до того, що не наважувався забити цвях або розрубати поліно, не побоюючись, що цей звук почує той, хто раптом блукає островом. Із цієї самої причини я припинив полювати й не наважувався зайвий раз розкласти багаття, остерігаючися, що дим викаже мою присутність. Мені бракувало посуду, адже для того, щоб наробити нових горщиків і глеків, їх слід випалити як годиться, а це потребує великого вогню.

Не дивно, що я відчув величезну радість того дня, коли випадково знайшов грот в одній зі скель неподалік берега. Ця знахідка на певний час повернула мені душевну рівновагу, і я зараз розповім, чому.

Вхід до цієї невеликої печери був аж таким вузьким і непримітним, що його не можна було помітити. Натрапив я на нього, коли рубав і палив гілляччя біля самого обніжжя скелі. За купою каміння я помітив лаз, точніше, вузьку розколину, на яку не звернув би уваги ніхто, крім людини, що постійно шукає надійного сховку.

Суччя я палив для того, щоб отримати деревне вугілля. Ще в Англії я бачив, як його виробляють, перепалюючи шматки деревини, вкриті товстим шаром дерну. Вдома я боявся розводити вогонь, одначе не міг обійтися без коржів і гарячої їжі. І тоді мені спало на думку замінити дрова вугіллям, яке горить добре і зовсім не дає диму. Я збирав трусок, рубав його, спалював просто в лісі, а потім приносив додому готове вугілля.

Побачивши ущелину в скелі, я негайно рушив до неї, щоб перевірити, наскільки вона глибока. Коли я важко протиснувся у вузький лаз, переді мною раптом відкрився вузький темний прохід, який вів до просторішого приміщення. Не вагаючись, я поповз по ньому й незабаром опинився в непроникній темряві. Піднісши руку, я так і не міг дотягтися до склепіння грота.

А наступної хвилини я вилетів звідти зі швидкістю кулі – у сто разів прудкіше, ніж увійшов.

Щойно опустивши руку, я завмер і злякано позадкував. Із темряви на мене дивилися два ока невідомої істоти, що горіли зеленим вогнем. Була це людина, а може, демон – я не мав часу з’ясовувати. Тільки опинившись назовні, я зміг вдихнути на повні груди й отямитися.

«Мабуть, – сказав я собі, – тобі примарилося. Страх, як кажуть, має великі очі. Кому, крім тебе, міг знадобитися цей грот?»

Насмілившись і прихопивши розжарений сук, я вирішив тим самим шляхом вирушити на розвідку. Проте не встиг я протиснутися в лаз, як із глибини грота донісся протяжливий стогін, а потім – хрипке бурмотіння й важкі зітхання.

Я закляк, обливаючись холодним потом і відчуваючи, як у мене на потилиці волосся стало дибки, – якби на мені була шапка, вона неодмінно впала б із голови…

І все ж таки, зібравшись на силі й підбадьорюючи себе думкою, що Бог не залишить мене в біді, я рушив просто до того місця, звідки линули таємничі звуки. І що ж? При світлі смолоскипа, який я тримав перед собою, я побачив, що у гроті, тужливо дивлячись просто мені в очі, лежить величезний старий цап.

Я торкнувся його ногою, щоб змусити підвестися, але цап ледве міг поворухнутися. Імовірно, бідолашна тварина вмирала.

Поки живий, нехай залишається тут, вирішив я. Якщо вже він мене так настрашив, то будь-який дикун, що здумає сюди сунутися, втече не озираючись.

Здолавши переляк, я почав роздивлятися грот. Це було невелике приміщення неправильної форми площею близько дванадцяти квадратних футів. Грот мав природне походження – його стін ніколи не торкалася людська рука. У дальньому куті виднівся ще один прохід, і коли я наблизився до нього, то побачив, що він веде далі, углиб скелі. Прохід був досить широкий, отож крізь нього могла протиснутися людина моєї статури, але я вирішив не досліджувати його без попередньої підготовки, а повернутися сюди наступного дня.

Прихопивши свічки, кресало, зроблене зі старого рушничного замка, і заступ, я просто зранку вирушив до грота. Передовсім мені довелося поховати нещасного цапа, який помер минулої ночі. Потім я повернувся до лазу в глибині грота й трохи його розширив. Мені на втіху, підземний хід поступово ставав просторішим, отож я міг проповзти навкарачки ярдів десять, не маючи при цьому ані найменшого уявлення, куди він веде. Мною керувала нетерпляча, майже дитяча цікавість.

І мене було винагороджено за всі зусилля!

Коли, закаляний землею та глиною, я нарешті виліз із найвужчої частини підземного ходу, то відчув рух повітря і зміг підвестися, випроставшись на весь зріст.

Я запалив свічку і здивовано охнув. Переді мною відкрилася картина, прекраснішої за яку я ще не бачив на своєму острові. Я перебував у просторому гроті заввишки понад двадцять футів; полум’я свічки відбивалося від склепіння і стін безліччю різнокольорових вогників, які блищали, немов діаманти. Під ногами в мене хрумтів чистий сухий гравій – і ніде не було видно ознак цвілі й вогкості.