Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Чимало місяців я витратив на роботу, але й на цьому не зупинився. Усю луговину перед моєю фортецею я засадив схожими на верби деревами. Вони добре та швидко прижилися. За два роки там уже шумів молодий гайок, який незабаром мав стати зовсім непролазним, і навряд чи комусь могло спати на думку, що за ним ховається людське житло. Щоб дістатися додому, я користувався підземною галереєю – її я теж добре укріпив.

Отже, я вжив усіх заходів, щоб убезпечити себе від раптового нашестя і дати гідну відсіч ворогам. Я працював не покладаючи рук, хоча підбатожувала мене не реальна небезпека, а викликаний нею панічний жах.

У ці ж місяці я не забував і про буденні справи.

Мені доводилося постійно доглядати своє стадо, адже кози годували й одягали мене. Я тепер рідше полював, зберігаючи час для іншої роботи. Поголів’я кіз зростало, і я розмірковував, як уберегти їх від чужих очей у разі небезпеки. Звичайно, можна було б викопати велику печеру і за потреби заганяти їх туди, але я обмежився тим, що почав споруджувати ще кілька загонів у таких потаємних місцях, де їх нелегко було знайти. У цих загонах я збирався розмістити козенят – тоді, в разі якби основне стадо загинуло, я зміг би без особливого клопоту виростити ще одне.

Я знову дослідив околиці та знайшов добре місце зовсім недалеко від мого форту. Це була невеличка галявина в улоговині, зусібіч оточена непрохідними заростями, – у них я й заблукав якось, повертаючись додому зі східного узбережжя. Галявина була не більша за три акри, і її суцільною стіною обступали дерева. Мене це цілком улаштовувало, оскільки тут уже була природна огорожа, й нічого не треба було будувати. Я відразу взявся до роботи, а за місяць усе було готово для того, щоб перевести сюди кіз. Дібравши десяток кізочок і двох козенят із останнього приплоду, я щасливо переселив їх на нове місце. Іще близько тижня я проморочився з остаточним укріпленням огорожі, а також простежив, як освоюються мої тварини в нових умовах. Усе було просто чудово…

Два роки минуло від того жахливого дня, коли я побачив чужий людський слід і згубив спокій. І хоча жодна жива душа більше не з’являлася на острові, я жив, не позбуваючися тривоги. Моє безжурне існування закінчилося назавжди.

Із жалем маю визнати, що страхи, особливо нічні, препогано вплинули на мій характер. Я став дратівливішим; мене більше мучили раптові зміни погоди, надто спекотне сонце, настирливі подуви вітру й навіть звичайне нявкання кошенят, які вимагали козячого молока. Я більше не бесідував із папугою, дедалі рідше розкривав Біблію та все частіше спав до світанку. Майже щовечора – хоч би як я втомлювався за день – я лягав із думкою, що, можливо, не доживу до ранку. На мене чекають облога дикунів, тортури, знущання і смерть. Цей страх настільки виснажував моє серце, що часом мені здавалося, що вже краще б я потонув разом із моїми товаришами та ніколи не потрапив у це Богом забуте місце…

Якось рано-вранці, скориставшись безвітрям і неспекотною погодою, я вирушив відвідати свій молодняк. Кози підростали, я прихопив для них ласощі – велику купу пшеничного колосся. Нагодувавши кіз, я присів під деревом перепочити. Пам’ятаю, тієї миті я відчував спокій та душевну рівновагу, що стало для мене рідкістю. Тому, мабуть, і вирішив трохи прогулятися до західного краю острова, куди жодного разу не зазирав. Місцевість там була малознайома, одначе я впевнено зійшов на невисокий пагорб, щоб подивитися, чи далеко до узбережжя. Я вирушив на прогулянку порожнем, прихопивши лише рушницю. З вершини моїм очам відкрився морський простір, і раптом удалині завиднів предмет, який обрисами нагадував пірогу. Я присів, шкодуючи, що в мене при собі немає підзорної труби. Коли ж підвівся, наміряючися спуститися з пагорба, нічого, що навіть віддалено скидалося б на човен, у морі не було видно.

Міркувати про те, чий слід на піску я бачив два роки тому, більше не було чого – те, що відкрилося мені в цій частині острова, являло собою жахливе підтвердження всіх моїх тривог і страхів. На березі всюди видніли відбитки босих ніг. Відвідування цієї віддаленої гавані для когось стало найзвичайнішою справою. Проте я чомусь залишався спокійним. Наблизившись до самого краєчка води, я ще раз поглянув у той бік, де мені примарилася пірога, але море лишалося тихим і відлюдним. Я обернувся й… приголомшено завмер: сліди босих ніг, утворюючи дивний візерунок, кружляли навколо людських кісток і черепів, які купою лежали упереміш із піском і попелом…