Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Раптом я закляк на місці, ніби переді мною виросла кам’яна стіна. На піску виднів чітко позначений слід босої людської ноги. Я здригнувся й обережно роззирнувся: нікого, все, як звичайно. Прислухався: тиша, нічого підозрілого, тільки слабкі сплески хвиль і шурхіт піску. Я присів навпочіпки, воліючи роздивитися відбиток і досі сподіваючись, що він мені примарився, одначе це і справді був людський слід – пальці ніг, стопа, заглиблення, залишене п’ятою…

Я поспіхом піднявся на пагорб і оглянув околиці, але, окрім звичного краєвиду, анічогісінько не побачив. Спустився вниз – слід був на місці. Але чому він був один? Я заходився нишпорити навколо, та це виявилося марнуванням часу. Спантеличений і переляканий, я не вигадав нічого кращого, ніж повернутися додому. Я постійно озирався навсібіч, мені ввижалося бозна-що; я сахався і здригався від кожного звуку, а дикі фантазії змушували гучно калатати моє серце. Мені здавалося, що за кожним деревом хтось ховається, а кущі підозріло ворушаться. Миттю перелізши через огорожу, ніби за мною гналися юрми привидів, я, наче сполоханий заєць, забився у свою схованку. Згодом я навіть не пам’ятав, як потрапив до своєї фортеці – крізь потаємний хід чи за допомогою приставної драбини…

До самої ночі я не виходив із печери, не засвічував світильники; нерви мої були в повному безладі – до ранку мені не вдалося заснути. Причина страху лишилася на піску, далеко від мого будинку, але від потрясіння, що я пережив, відчуття небезпеки не зникло, а, навпаки, іще дужче збудило мою уяву. «А якщо це сам диявол прийшов по мою грішну душу? – думав я. – Хто, крім нього, здатен набути людської подоби й потрапити туди, куди ніхто з людей дістатися не може?» Проте, заспокоював я себе, якби ворогові роду людського спало на думку мене налякати, він би знайшов інший спосіб це зробити. Сатана не такий дурний; у будь-який момент слід ноги могла змити перша ж хвиля під час припливу…

А якщо це все-таки була людина, дикун із тієї землі, яку я бачив удалині? «Мабуть, – міркував я, – він випадково потрапив на острів, вийшов у море на своїй пірозі й…» Але ж ані бурі, ані вітру останнім часом не було, і чому цей слід один-єдиний? Добре, намагався заспокоїти я себе, нехай хтось навіть побував на березі. Роздивився, побачив, що острів незаселений, зовсім дикий, перепочив і знову пішов у море, тому що бажання залишатися в цій пустелі він має напевне не більше, ніж його мав я.

Уже на світанку мені спала на думку страшна здогадка: ця людина знайшла мій човен. Вона відразу ж уторопала, що на острові хтось є, простежила за мною, бачила обидва мої будинки, поля, ферму… І тепер пливе назад, щоб повідомити про це своїх одноплеменців. Дикуни повернуться, знищать мої поля, мою фортецю, візьмуть мене в полон, катуватимуть або відразу вб’ють. А якщо мені таки пощастить сховатися й урятуватися, після варварських руйнувань, зчинених дикунами, я просто загину з голоду. Сили, щоб почати все знову, мені вже забракне…

Дивна й незбагненна істота – людина!

От я, наприклад, переживши стільки лиха, був назавжди відірваний від світу. Самотній, без надії побачити батьківщину, я все-таки знайшов у собі мужність так довго жити на острові, боротися, працювати і зберігати людську гідність, але ледь не закінчив божевіллям. І тільки тому, що випадково побачив слід чиєїсь ноги… адже я плакав через те, що залишився без людей, мріяв почути від когось хоча б слово, побачити чийсь корабель, а тепер панічно боявся появи людини на острові. Чому я вирішив, що це неодмінно мають бути люті дикуни? Не знаю… Я мучився від думки, що Господь покинув мене або навіщось ізнову вирішив піддати випробуванням. Я примирився зі своїм життям, нічого в Бога, настільки немилосердого, не прошу, чому ж знову все починати спочатку, чому не можна повернути моє колишнє, таке безтурботне життя?

Я бігав печерою, не наважуючись навіть визирнути назовні. Урешті-решт у мене почалася нервова лихоманка, яка тривала кілька днів.

Як я провів цей час, геть стерлося з моєї пам’яті. Коли я знову отямився посеред ночі в темному підземеллі – схудлий, із тремтячими руками і смажними губами, геть виснажений – я спотикався на кожному кроці, – то зачудовано зрозумів, що все-таки живий. Душа моя була спокійна; навпомацки, хитаючись, я побрів у комору, випив глек води, впав на ліжко й прокинувся опівдні наступного дня.